Перші підліткові твори він підписував псевдонімом Лорд Лістер, у нього першого в селі Чаплі з'явився велосипед, у школі імені Івана Франка він викладав математику, в голодні роки під час епідемії холери перекладав українською французькі романи, а коли під час візиту до Москви його попросили заспівати українську пісню Сталіну, чимшвидше втік із зали. Так, це все про Валер'яна Підмогильного, одного з найвизначніших українських прозаїків минулого століття.

Твори його часто відзначалися автобіографічністю: у шістнадцять він написав оповідання про становлення юного хлопця як дорослої особистості, після переїзду до Києва — роман про сільського парубка, що у великому місті починає літературну діяльність, а під час життя в будинку Слово (а це роки Голодомору!) — оповідання «З життя будинку», в якому на прикладі старої жінки, життя якої ставлять нижче за можливість відкрити їдальню в її квартирі, засуджує ідеологічний терор.

Основними темами творчості автора були пошук себе, прагнення до самореалізації, переоцінка цінностей і взаємодія типів культури (сільської і міської), внутрішня свобода й самотність. Паралельно з цим Підмогильний активно перекладав французьких авторів, зокрема Анатоля Франса, чий портрет в українському рушнику висів у його кабінеті. Також Валер'ян викладав на курсах українізації, а разом з Євгеном Плужником підготував словник ділової мови.

Звичайно, така діяльність не могла залишитися поза увагою радянського карального апарату. Підмогильного звинуватили в знанні іноземних мов, додавши до цього поїздку в Німеччину й публікації в закордонних виданнях. Для режиму цього було достатньо, і одну з найяскравіших постатей української літератури розстріляли в урочищі Сандармох. Те, що дев'ятнадцять років потому його було реабілітовано, не поверне світовій літературі генія, а Валер'яну — життя.

Проводжаючи 1934 року Бориса Антоненка-Давидовича на потяг, Підмогильний подарував йому дві книги своїх перекладів. На одній з них він написав те, про що ми всі мусимо пам'ятати й зараз: «Ніяка віддаль не може роз’єднати людей, що йдуть до спільної мети». Іди до нашої мети, незалежна країно, і ми йтимемо разом з тобою, де б не були та що б не робили. Ітимемо з пам'яттю про героїв у душі, сміливістю в серці та хорошими книжками в торбинці.