Наталя Гурницька – українська письменниця. Є авторкою таких книг, як: «Мелодія кави у тональності кардамону», «Мелодія кави у тональності сподівання», «Багряний колір вічності». Наталія Гурницька також є співавторкою книги «Львів. Кава. Любов». Народилася та проживає у Львові. 

Коли ви підписуєте книжки, то намагаєтеся максимально передати енергію читачам?

Знаєте, я завжди питаю, кому підписую. От як ти пишеш і налаштовуєшся, так і я налаштовуюся на людину, якій підписую книгу. І мені так приємно, як говорять, “а звідки ви знали, як вгадали, що мені потрібно”, а я кажу, що дуже хотіла побажати доброти. Бо книжки ж ми пишемо для того, щоб дарувати людям світло. Тим паче зараз, коли людям треба долати велику кількість психологічних проблем. І мені дуже приємно, що навіть хлопці на передовій читають. Мені ось надіслали одного разу світлину – моя книжка, автомат, тільняшка й котик. І десь в окопі хлопець-десантник, який каже: “й ніби книжка не чоловіка, а ті 4 дні, що він читав, він просто поринув в інший світ і йому стало легше”.

Люди творчі, не всі, але володіють високою сенситивністю.

Десь зчитують інформацію. Часом є таке відчуття, що ти сидиш і десь є якесь інформаційне поле. Бо часом я щось описую, а потім зустрічаю історичні матеріали й розумію – це справді так було і я не помилялася, що все це реально. Тож виходить, що десь ти зчитуєш цю інформацію. Письменники, щоб писати, мають володіти сильною інтуїцією та емпатією.

Що вас привело на письменницький шлях?

Я завжди писала. Але писала й недописувала. Читала багато. І бабця моя читала, і мама моя. Потім стався такий момент: у мене народилася дитина, чоловік зламав ногу, мама захворіла на тяжку хворобу, рак, і я зрозуміла, що може життя таке непередбачуване, що ми можемо не встигнути зробите те, що хотіли. І я думаю, як я бодай один твір не допишу – то можу не встигнути, бо не можна життя ставити на паузу й відкладати на потім. Бо не буде ніколи сприятливих умов. Допоки ми хочемо це робити, то маємо творити й жити в тому часі, який нам даний: чи то війна, чи перешкоди. Можливо навіть це такий виклик – якщо ми реалізовуємо мрію за таких скрутних часів, це допомагає нам вижити о цій порі. Мрія та мета: ти якусь силу береш у цьому і впевненість – якщо ти це зробив, то ти подолаєш усі перешкоди. Бо впадати в депресію й ламатися – це не найкращий момент. Я коли з молоддю зустрічаюся, кажу – не відкладайте життя на потім – революція, ковід чи війна – все одно, як можете, хоча б лежіть у напрямку своєї мети, потім поповзете, а далі встанете (сміється – примітка).

"Знаєте, я завжди питаю, кому підписую свою книгу. От як ти пишеш і налаштовуєшся, так і я налаштовуюся на людину, якій підписую книги"

Як ви пишете? На комп'ютері, ручкою, на телефоні чи друкарській машинці?

Друкарської машини не маю, але першу книжку я написала ручкою. Потім я вчилася й перенесла на комп'ютер і коли вже навчилися на комп'ютері, то зрозуміла, що на комп'ютері швидше. У мене є оповідання – “Передчуття” – то я написала його ручкою в зошиті поки їхала три години електричкою зі Львова до Тернополя на зустріч із читачами. Часом ідеш і думаєш – продумуєш – варто записати, деколи записую, але телефону не довіряю, а паперу – так. Якось зі мною сталося навіть таке: я загубила флешку і пів книжки пропало, яку написала. Та зараз рідко пишу від руки. Хіба що маленьке. Бо коли починаєш виправляти від руки, то виходить дуже довго.

"Я коли з молоддю зустрічаюся, кажу – не відкладайте життя на потім – хоча б лежіть у напрямку своєї мети, потім поповзете, а далі встанете"

Якими своїми книжками ви пишаєтеся?

Кажуть, перша книга – як перша дитина. Як її не любити? Тим більше з нею я заявила про себе. А от “Багряний колір вічності” – це просто моя родинна історія, яка писалася всім життям і пів року коли я записувала – напевне, саме ця книга найближча мені, бо вона актуальна та глибша. Цей роман навіть не написаний, а прожитий. Скажу навіть так: я писала й мало редагувала – бо життя своє не можеш відредагувати, тож як відчувалося й писалося, то ніби проживала за ту героїню, хоча ця героїня – це насправді сестра бабці і я просто знала її, поважала та любила. І “Багряний колір вічності” заснований на реальних подіях, подекуди навіть цілі фрази, що були промовлені. Адже я художньо опрацьовувала спогади очевидців і мемуарний матеріал людей, які пережили сталінські репресії на Заході України, які були вивезені в Казахстан, які проживали арешти та прихід перших “освободітєлєй”. Також у книзі ідеться про події Майдану. 

Над чим ви зараз працюєте?

Це “Мелодія кави в тональності кохання” – зараз я пишу остаточну частину цієї трилогії. Сподіваюся, її вдасться екранізувати після закінчення війни.  

Якою ви бачите Україну майбутнього?

Щоб наш сусід не був уже такий сильний настільки, щоб міг на нас напасти знов. І ще дуже хочу бачити Україну такою, як європейські країни: сильною, з реальними демократичними свободами та без корупції. Є в мене мрія, щоб ми були такими, як Польща та Словаччина для початку. Щоб у людей було відчуття захищеності та впевненості в завтрашньому дні. Ми заслужили вже, напевне, так, як ніхто. Вже маємо такими бути щасливими й наші діти теж. Дуже хочу, щоб туди на схід ми навіть не дивилися. Щоб тільки брали приклад з того кращого, що є. І миру, миру, миру! 

Текст Богдан Красавцев

Фото Олег Пилипчук