Василь Добрянський: «Написати щось таке, що читатимуть через 100 років. Гарна мрія, правда?..»

Василь Добрянський — український письменник, журналіст та політичний діяч, член Національної спілки письменників України, член Національної спілки журналістів України. Упродовж останнього року у видавництві «Фабула» вийшли дві книги відомого детективіста й автора ретророманів Василя Добрянського – «Жереб» та «Ніхто не скаже «Прощавай!». 

Пане Василю, розкажіть, будь ласка, як Ви починали писати твори. Можливо, старт Вашої письменницької кар’єри розпочався ще з дитинства? 

У школі я добре писав твори про те, що хочу стати будівельником. Одного разу ми активно щось обговорювали на учнівських зборах. Вчителька попросила мене написати про це у районну газету. Вона, певне, не просто так порадила. Написав. Мою замітку опублікували. І тоді мій світ перевернувся. Який будівельник?.. Чому будівельник?.. Навіщо мені будівництво?.. У газеті появилося моє прізвище. Пропав хлопець. Пішли вірші, оповідання, етюди, нариси. А потім факультет журналістики і робота в газетах. Запах поліграфічної фарби досі збуджує мою уяву. 

Скажіть, чому Ви обрали саме такий цікавий псевдонім — Борис Крамер?

Коли почав писати детективи, мені здалося, що цей жанр вимагає твердого, знаєте, такого рішучого, прізвища. Там злочини, кров і убивства, погоні й переслідування. А моє прізвище м’яке. Добрянський. Хіба автор із цим прізвищем може написати щось жорстоке й круте? Ні, не може. Добрянський добрий (сміється). І тут я згадав, що мій улюблений письменник Ремарк відмовився від свого прізвища, бо воно йому теж не подобалося. Ну що ж, подумав я, Крамер добре звучить. І позичив прізвище у Ремарка. 

Що Ви відчули, коли отримали свою першу нагороду?

О! Перша моя нагорода — це гонорар із районної газети. Якщо пам’ять не підводить, 7 карбованців 30 копійок. Хотів купити наручний годинник. Старшокласник із наручним годинником — це ж круто, ні? Але вирішив по-іншому. Накупив гостинців для однокласників і ми втекли з уроку над річку. Щоправда, один бевзь підкидав пляшку із вином і розбив її... А якщо серйозно, то нагороди для автора потрібні. Вони вказують, що він рухається у правильному напрямку. Поміж іншими відзнаками я маю «Золотий пістоль» від Андрія Кокотюхи і гран-прі від «Коронації слова». Це те, що мене гріє.

"Найголовніше у письменницькій роботі — дійти до читача, мати свою читацьку аудиторію"

Чим Вам подобається процес написання романів?

Ти вирушаєш у дорогу, якою ще ніхто не ходив. Ти не знаєш її достеменно, але йдеш, намагаючись не заблукати. Це почуття тривожить і кличе. Від нього не можна відмахнутися. Тут десь появляються персонажі, які стають твоїми попутниками. І все закінчується, як і належить, сатисфакцією: злочинець викритий, читач задоволений. Детектив — це цікава історія цікаво розказана. Я люблю такі історії. У мене їх чимало.

Розкажіть, будь ласка, як у Вас народилася ідея написати роман «Жереб».

В Агати Крісті є крилата фраза: «У старих гріхів довгі тіні». Класна, правда? Вічна тема для гострого сюжету. Я власне над цим і задумався. Показати, як людина стає бранцем свого минулого. На початках роман мав назву «Дерева виростають із могил». Уявляєте забуті могили, крізь які проросли дерева? Це те ж саме, що й в Агати Крісті. Тільки іншими словами. Так народився «Жереб». А робочий заголовок мені залишився напам’ять. Я ним ще скористаюся.

Які емоції вас переповнюють після завершення написання чергового твору? 

Мікс емоцій. Переповісти про це неможливо. Від захоплення — до розчарування. Від утоми — до піднесення. Але понад усім — почуття зробленої справи. Я цю дорогу пройшов, подолав. Попереду інша, яку я ще не знаю. 

Як Ви ставитесь до зустрічей із читачами? 

Добре ставлюся. Відпрацьовую сповна, незалежно від стану й складу аудиторії. Спершу епідемія, потім війна відірвали українського автора від читачів. Але не все так буде. Ось побував у Києві, потім у Львові і стало легше на душі. Там далі планую кілька поїздок по Прикарпаттю і знову у Київ. Маю зо два десятки книг — є про що поговорити. Головне — наша перемога. Все решта додасться.

Що для Вас найголовніше у письменницькій діяльності?

Не знаю. Це таке питання, на яке кожен знаходить свою відповідь. Дехто хоче перевернути світ. Не менше. Я такої мети не ставлю. Я хочу, щоб мене читали. Погодьтеся, це немало. Хочу, щоб мерч жанрової літератури розвивався. Про українізацію, до речі, треба менше говорити, а більше давати людям масового чтива. Тож найголовніше у письменницькій роботі — дійти до читача, мати свою читацьку аудиторію. 

Що б Ви хотіли побажати юним літераторам?

Не чіпатися за фалди старшого покоління, не вилазити йому на плечі, а самому топтати свою дорогу. Це нелегко, але це вартує того.  

Яка Ваша письменницька мрія?

Все просто. Написати щось таке, що читатимуть через 100 років. Гарна мрія, правда?..

Текст Богдан Красавцев, Анна Слезіна