Коли екранізували «Хмарний атлас», про Девіда Мітчелла почули всі. Глядачі в кінотеатрах підмічали кожну деталь, аби розплутати історію, обговорювали її й поверталися на повторні сеанси. А, ще, звичайно, шукали оригінал — книгу, за якою створили фільм. Читали й захоплювалися, а  потім вийшов Стівен Кінг і сказав: друзі, так це ж не найкраща його книжка.

Погоджуватися з ним чи ні, вирішувати вам. Що ми можемо сказати точно, це що Мітчелл — автор з неймовірною фантазією та майстерністю. А ще надзвичайно сміливий, бо в кожній роботі він кидає собі виклик. Його історії — це мікс епох, країн і традицій. Уважність до деталей і неймовірні описи роблять ці книги такими собі машинами часу, чи то пак машинами часопростору, що ідеально переносять читача саме туди, куди замислив письменник.

Найпопулярніший шведський письменник сучасності, автор бестселерів, які читає весь світ, володар літературних відзнак і премій, та ще багато чого. Звичайно, це все Фредрік Бакман, якому сьогодні виповнюється 42 і якого не оминути увагою в цей день. Він розповідає історії, які всі ми знаємо, але часом відмовляємося бачити. Це історії про людей, які щодня ходять з нами на роботу, гуляють парками, читають книжки. Людей, кожен з яких тримає в собі таємниці.

Дивні дива, та заведено вважати, що горор-оповідки мають на меті лише одне: налякати читача так, аби бодай кілька днів нормально заснути він не міг. Що ж, частка правди тут є, та це далеко не все. Як і будь-яка інша хороша книжка, жахи перш за все прагнуть — барабанний дріб! — розказати історію. А що, так можна було? — спитаєте ви. Звичайно, можна. Ба більше, історії ці можуть бути геть різного штибу: готика, космічні й науково-фантастичні лякалки, трилери, слешери та навіть комедія жахів! Та що ж у них такого, що аж стільки піджанрів розплодилося? Зараз і з’ясуємо.

Комікс-культура з великим запізненням увійшла до нашого життя. Ще на початку двотисячних, надивившись фільмів, де улюблені герої фанатіли від коміксів, збирали колекції й обмінювалися фігурками персонажів, ми йшли до бібліотеки й бачили там… звичайні книжки. І тільки. Лише зрідка з’являлися російські переклади тоненьких «Качиних історій», які проковтувалися швидше, ніж їх доносили до бібліотечної стійки.

А потім стався великий бум кіновсесвіту Марвел. Звичайно, видавці не могли не помітити підвищеної уваги до теми коміксів, і вже після перших обережних кроків відчули, що цей ґрунт ой який міцний і готовий давати постійний книжковий врожай. Тепер ми маємо як купу перекладених історій про Бетмена, Диво-жінку, Пісочного чоловіка, так і власні гідні приклади графічних романів («Хроніки Аптауна», «Воля», «Серед овець» тощо).

Є такий різновид магії — трансфігурація. Фактично це перетворення чогось на дещо інше. Пам’ятаєте чудесні перетворення Мінерви Макґонеґел? Для них вона використовувала чарівну паличку та закляття. А що, як ми скажемо вам, що трансфігурація існує й у реальному житті? Й ім’я їй — кулінарія.

Адже є щось чарівне в кулінарних книгах, правда? Створення нових страв, несподівані поєднання, спеціальні техніки. Схоже на вікно до чарівного світу. І це не просто дороговкази з інструкціями й настановами, насправді це надійні помічники для вашої творчості!

Тисячі років тому словниковий запас і досвід людини розвинулися настільки, що виникла потреба в збереженні інформації. Спершу були малюнки на стінах печер, потім глиняні таблички, які з часом замінили пергамент і папірус. Згодом у Китаї вигадали складати товсті бамбукові сторінки докупи, фактично створивши перші книги. І лише в 15 столітті з появою друкарського верстату книга остаточно набула сучасної форми й стала куди більш доступною.

Тепер це не тільки спосіб передачі інформації, а й форма розваги, що сприяє розвитку уяви й навіть має терапевтичний ефект. Адже є щось магічне в гортанні цупких сторінок, що пахнуть деревиною й друкарською фарбою, правда? Саме завдяки цьому безліч читців обирає саме паперову книгу навіть в епоху гаджетів.

Звичайно, з часом почали з’являтися й книжкові свята: річниці відомих письменників, день поезії, бібліотек, дарування книг, дитячої книги тощо. На диво, зовсім нещодавно з’явився Всесвітній день книги, який відзначають 23 квітня.

Легко вірити в щось, чого не знаєш. Коли тобі в дитинстві говорять не проходити з другом по різні боки дерева, бо посваритеся, ти віриш. Це ж мама сказала, а матір найчастіше — головний авторитет і джерело інформації для маленької дитини. Коли говорять, що подорожник допомагає загоювати рани, ти віриш і слухняно ліпиш послинений листочок на подряпину, навіть не уявляючи, що зцілює сік рослини, а в такий спосіб можна лише занести в рану інфекцію. Легковірні ми, правда? І, на жаль, не надто схильні перевіряти інформацію, подану авторитетними для нас людьми.

Тільки от з часом авторитети змінюються. Чимдалі частіше на перший план виходять судження шкільних учителів, університетських викладачів, провідних науковців. І те, що раніше здавалося очевидним, після найменшої перевірки може виявитися цілковитою неправдою.

Релігійні бабусі з радістю розкажуть, що в неділю не можна працювати, бо так написано в їхній улюбленій книжці. Хоча якщо її розгорнути, там чорним по білому значитиметься: «Пам’ятай день суботній, щоб святити його». І це логічно, адже на час написання книжки тиждень починався саме з «дня сонця» (Sunday) — неділі. Вже другим ішов день місяця — Moon day, що трансформувався в Monday — понеділок. Ну, і так далі. І субота (день Сатурна) дійсно була днем відпочинку, поки імператор Костянтин (язичник, до речі) не вирішив це змінити. Імовірно, на те він мав певні політичні мотиви, бо часто вигадував для неосвічених підданих всілякі знамення, які начебто бачив. Спершу йому являвся язичницький бог Сонця, а коли ж популярнішою релігією стало християнство, до нього став приходити Ісус.

А давайте почнемо з трьох фактів? Нобелівську премію заснував Альфред Нобель, Пулітцерівську — Джозеф Пулітцер, а Шевченківську — Тарас Шевченко. Як гадаєте, що з цього правда, а що — вигадка? А поки думаєте, розкажемо вам про другу з цих трьох нагород, якраз і привід є — адже сьогодні річниця від народження самого Пулітцера!

Дивним він був хлопцем, цей Пулітцер. У рідній Угорщині йому не сиділося, тож іще підлітком він почав шукати пригод. Пригоди підлітки середини 19 століття зазвичай знаходили в армії, та Джозефа туди ніяк не хотіли брати — ані в австрійську, ні в британську, ні у французьку. Робити було нічого, і хлопцю довелося їхати до США, де якраз тривала Громадянська війна.

Уже після армії Пулітцер пішов у журналістику. Хоча й тут встиг потрапити в історію: під час сварки з місцевим будівельником Джозеф вихопив пістолета й застрелив чоловіка. Закони тоді були вельми цікаві, бо йому за це присудили… штраф! Саме так, тільки штраф і більш нічого. Шалене дев’ятнадцяте століття!

Та журналістом він був дійсно гарним. Навіть дивно, що його самого не вбили за всі факти, до яких він майстерно докопувався. А ще великою мірою саме завдяки Пулітцеру Нью-Йорк отримав символ усіх Сполучених Штатів — Статую Свободи. Річ у тім, що проєкт її перевезення та встановлення був дуже дорогим, і ніхто не хотів його фінансувати. Тоді Пулітцер почав тиснути на уряд через пресу — і домігся свого! Так, це ще одна історія, яка нині звучить дико — спершу Статуя Свободи не була нікому потрібна, і лише газетник, який в очі тієї скульптури не бачив, зміг протиснути ідею її встановлення.

Історію про хлопчика-чарівника в круглих окулярах знає цілий світ, і завдяки неймовірному письменницькому таланту й наполегливій праці над «Гаррі Поттером» Джоан Ролінґ заробила понад мільярд доларів. Та правда в тому, що жодну свою книгу вона не видала під власним іменем. Чому це так і як це могло статися, розкажемо прямо зараз.

Щасливим числом Ролінґ стало тринадцять, бо саме тринадцяте видавництво, до якого вона принесла рукопис «Філософського каменя», нарешті погодилося видати книжку. І то лише завдяки випадковості: восьмирічна донька голови видавництва прочитала перший розділ і захотіла дізнатися, що буде далі. Тому Bloomsbury виплатило авторці, яка зовсім не мала грошей, півтори тисячі фунтів і надрукувало тисячу примірників, половину з яких одразу ж безкоштовно розіслали в бібліотеки.

Деокупація українського Криму все ближче, а видавці радують нас новинками, кожна з яких змусила б скрєпоголового бризкати слиною, якби він, звичайно, вмів ще й читати, а не лише красти унітази. Нещодавно ми складали топ найяскравіших таких книг, нині ж згадаємо ще п’ять, і повірте, ці книги варті вашої уваги.

Що ж, будьмо чесні: серіалом «Венздей» Тім Бертон заявив на весь світ: «Фантастичні звірі» провалилися. Як так, можете заперечити ви, він же нічого такого не говорив! Але ми ж чесні з собою, правда? Усі ми хотіли повернутися в казковий замок, відчути атмосферу магії, пройтися таємничими коридорами з героями в чорних мантіях, вести розслідування загадкових подій навколо школи й спостерігати за змаганнями факультетів.

Коли кляте дитя виявилося фанфіком не найвищої якості (як відомо, автори зазвичай вдаються до теми переміщень у часі під час кризи ідей), надії залишилися тільки на «Фантастичних звірів». Перша частина вийшла сумбурною, і хоча й розширила магічний світ, якісним і суттєвим це розширення назвати складно. Замість виправлення проблем наступні фільми лише їх поглибили, що відбилося на касових зборах. Тому франшиза, яку рекламували як серію з п’яти фільмів, фактично сама себе поховала.

Схоже, майстра готичної оповіді Тіма Бертона це категорично не влаштувало. Хочете казковий замок-школу? От вам Невермор. Хочете студентів, розділених на умовні «факультети», змагання на озері, таємничий ліс навколо, вовкулак, бали, мантії, загадкові події та розслідування? Ось, будь ласочка, за рік повертайтеся по другий сезон. А поки чекаєте, тримайте ще й підбірку книжок, які не дозволять вам забути атмосферу «Венздей» за цей рік.

Серія «Дім дивних дітей», Ренсом Ріґґз

Звичайно, не можна оминути увагою ці книги, адже сам Тім Бертон зацікавився серією й екранізував першу частину. Це історії, що народилися із загадкових старих фото, які автор знаходив на барахолках, розкладав на стіл і вигадував не дитячі історії про дітей, які не можуть бути такими як усі. Серії закидали вторинність і схожість із Поттеріаною, але достатньо почитати книги, аби зрозуміти, що в них більше від «Людей Ікс», ніж від ГП. Менше з тим, головна їхня чеснота — атмосфера й цікава історія, а ми ж тут саме за цим, правда?

Коли майже пів століття тому вийшла перша книга Річарда Бахмана «Лють», літературний світ цього практично не помітив. Так, непоганий роман, але непогані романи з’являються чи не щодня, а чи буде з цього автора щось годяще, ще побачимо. За два роки з’явилася «Довга хода», а згодом ще дві книги, і хоча загалом їх сприйняли схвально, жоден з цих романів не вибухнув на ринку, а кіностудії не стали ганятися за автором, аби викупити їх і перетворити на сценарії.

Усе змінив продавець книгарні з Вашингтону (так, якщо ви все ще гадаєте, що це не надто престижна робота, на якій не можна хоча б трохи змінити історію, то ой як помиляєтеся!), коли почав читати нову книжку Бахмана. Річ у тім, що за стилем роман був ну аж надто схожий на книги автора, ім’я якого знали всі.

Хлопець скористався принципом Герміони «не знаєш що робити — іди в бібліотеку», і після недовгого розслідування знайшов бланк, на якому власником прав на одну з книг Річарда Бахмана значився головний підозрюваний розшуків — Стівен Кінг.

Продавець зв’язався з агентами Кінга, і за кілька тижнів письменник сам перетелефонував і запропонував дати йому інтерв’ю, де в усьому зізнався. Цікаво, що на момент викриття Стівен якраз працював над романом «Мізері», який мав стати п’ятою книгою Бахмана. Зрештою було оголошено, що Річард Бахман помер від надзвичайно рідкісної хвороби — рака псевдоніма.