Юлія Ілюха: «Слід працювати над текстом щодня, а не чекати натхнення, яке може так і не прийти»

Юлія Ілюха – українська письменниця, журналістка та військова волонтерка. Народилася в селі Гонтів Яр на Харківщині. У 2016 році вийшла її перша книга — збірка прози «Неболови. Навчи мене мріяти». 

Якими своїми книгами Ви пишаєтеся?

Певно, наразі я можу так сказати про дві з них – роман «Східний синдром» та збірку «Графоманські вірші». «Східний синдром» вийшов у 2019 році, у ньому йдеться про повернення ветеранів з війни, боротьбу з ПТСР і спробу інтегруватися в мирне життя. Тема, що болюча й актуальна зараз, і, на жаль, буде актуальною ще багато років після завершення війни. Я впритул зіткнулася з нею ще до початку повномасштабного вторгнення, коли була активною волонтеркою і комплектувала аптечки для військових. А «Графоманські вірші» – це моя найсвіжіша книжка, яка вийшла в червні, і водночас моя перша книжка віршів. Я назвала її так, бо не вважаю себе поеткою. Поезія для мене – своєрідна психотерапія, проговорювання
травми. Це книжка про війну, коріння якої міцно тримає усіх нас, про втрати, які неможливо прийняти, про біль, який, як і любов, ніколи не перестає. І про любов. Звісно ж, і про любов. Про віру і надію в нашу Перемогу. Дивовижно, що кілька років я опублікувала у фейсбуці перший вірш із гештегом #графоманські вірші, а тепер тримаю в руках друковану збірку поезій.

"Від лютого минулого року часто ловлю себе на думці, що живу ніби в
романах Ремарка"

Яка Ваша книга є Вашим нинішнім відображенням?

Збірка короткої прози «Мої жінки», яка має вийти цього року. Це історії українських жінок за часів війни. Книга буде двомовною – українською та англійською. У ній моя лють, мій розпач, мій біль, моя любов, моя віра в Перемогу.

У березні 2022-го я повернулася до Харкова з мішком ліків для бійців підрозділу мого чоловіка, на той час військового. Побачила розбитий центр, покалічену Салтівку — і вперше нормально заснула, бо не могла спати від початку вторгнення. Ще через за кілька днів я зробила в фейсбуці допис: «Вірю в ЗСУ — лягаю спати без трусів!».

Я згадала про цей допис восени минулого року, коли відчула внутрішню потребу розповісти про цю війну історіями жінок. Першою була саме жінка, яка боялася померти без трусів. За нею прийшли інші. Безіменні жінки, які проживали війну, жили нею, виживали в ній. Історія кожної з них — ні про кого конкретно і водночас про всіх нас.

Мої жінки говорять буденно і страшно. Мої жінки діляться болем і відчаєм. Мої жінки вірять і чекають. Мої жінки тримаються, хоч і не вигрібають. Мої жінки знають про ціну кожного дня. Мої жінки хочуть, щоб їх вислухав і почув увесь світ. Мої жінки попри все намагаються жити далі.

І мої жінки точно дочекаються Перемоги.

То як Ви стали на письменницький шлях?

Чесно кажучи, я ніколи не мріяла бути письменницею і не думала про це. Багато хто з письменників розповідає, що пише з дитинства, але зі мною ніколи такого не було. Коли я працювала журналісткою на телебаченні, одного разу ми знімали сюжет про переможців літературного конкурсу. Призами там були грошові премії, а нагородження відбувалося перед Новим роком. Я подумала, що непогано було б щось написати, виграти цей конкурс наступного року й отримати трохи грошей для новорічних подарунків рідним. Власне, так і сталося – я написала оповідання і виграла. Тому можна сказати, що до письменництва я прийшла через меркантильний інтерес.

"Я ніколи не мріяла бути письменницею і навіть не думала про це"

Які дитячі книги найсильніше вплинули на Вас?

У дитинстві я любила читати Майн Ріда, Фенімора Купера, Всеволода Нестайка та Анатолія Дімарова. Це з того, що можу швидко згадати. Для мене дитячі книги – скоріше про розваги та пригоди, ніж про повчальні висновки.

Які дорослі книги найбільше вплинули на Ваш розвиток особистості?

Можу назвати свій ТОП-3 дорослих книг:
1. «Вузька стежка на далеку північ» Річарда Фленагана.
2. «Рибалки» Чігозі Обіоми.
3. «Ловець повітряних зміїв» Халеда Госсейні.

А ще я з юності фанатка Ремарка, перечитала всі його книги по кілька разів. З улюбленого – «Тріумфальна арка» та «Люби ближнього твого».

Які емоції Ви відчули щойно вийшла Ваша перша книга?

Щастя, звісно. Це було велике щастя. А ще я не могла повірити, що все це відбувається зі мною.

Як часто Вам пишуть листи читачі? 

Ну зараз пишуть не листи, а приватні повідомлення у фейсбуці. Найбільше запам’яталася жінка, яка замовила «Неболови» з автографом, а потім написала, що книжка врятувала її від самогубства, про яке вона давно думала. Бо коли забирала збірку на пошті, вирішила її прогорнути і книжка відкрилася на оповіданні «По той бік» – про жінку, яка теж збиралася вкоротити собі віку, але була врятована незнайомцем, який кардинально змінив усе її життя. Моя читачка вирішила, що це знак для неї. Сподіваюсь, зараз із нею все добре.

Де Ви черпаєте натхнення за нинішніх часів?

Можливо, це прозвучить дивно, але я не вірю в натхнення. Письменництво – це така сама робота як і всі інші, і чогось досягти можна лише систематичною працею. Звісно, це більше стосується великої прози, бо вірші пишуться інакше, на емоціях. Тому як би не було погано – я сідаю і пишу. Щоправда, перші кілька місяців після початку великої війни я не могла видушити із себе ні слова, та поступово слова повернулися.

Чи бувало, що Ви проживали життя своїх літературних героїв?

Ну від лютого минулого року часто ловлю себе на думці, що живу ніби в романах Ремарка. А про мої книжки та моїх героїв… Не знаю, насправді ніколи не думала про це.

Які б поради Ви дали авторам-початківцям?

Найперша порада – це працювати над текстом щодня, а не чекати
натхнення, яке може так і не прийти. Друга порада – писати про те, що добре
знаєш, або ретельно дослідити тему перед роботою. Ну і третя, але теж
дуже важлива – не впадати у відчай після першої відмови видавців, а бути
наполегливим і продовжувати писати.

Що Вас надихає нині?

Маленькі щоденні радості, які мають право на існування попри війну: келих вина увечері, подорожі до нових міст, смс від чоловіка…А ще можливість допомагати ЗСУ, наприклад купити на гонорар від американського журналу м’які  евакуаційні ноші для медиків. Бо насправді все, що ми робимо зараз, має наближати лише одну єдину мету.

Над якою книгою Ви працюєте зараз?

Зараз у мене «дитячий» період. Я завершила другу частину детективних пригод київського школяра Сашка Сірого, у якій він вплутується в нову історію, для видавництва «АССА» і збираюся дописати третю книгу про Мурка Мняуска та інших котів для видавництва «Чорні вівці». А далі планую працювати над великим романом про війну.

Про щоб Ви ніколи не написали книгу?

Певно, немає таких тем, писати можна про все. Інша річ – як це робити, яким тоном і для чого.

Текст Богдан Красавцев