Поліна Кулакова: "Живі зустрічі з читачами завжди наповнюють мене і додають наснаги"

Поліна Кулакова – сучасна українська письменниця зі Львова. Народилася 6 грудня 1989 року на Півночі, в селищі Тіксі (Республіка Саха, Якутія), але з 1991 року росла на заході України в Івано-Франківську — рідному місті своєї покійної матері. Авторка шести книжок у жанрі трилера. Дебютний роман “Я пам’ятатиму твоє обличчя” (2014 р.) став одним із перших трилерів у сучасній українській літературі, а на книжку “Дівчина, яку ми вбили” чекає екранізація. Права придбала найбільша кіностудія Східної Європи “Film.UA Group”.

Пані Поліно, вітаємо! Розкажіть, будь ласка, чим Вас захоплює літературна робота?

Вона принесла в моє життя яскраві кольори та додала сенсу. 

Існує якась певна магія у створенні героїв, коли ти можеш розповісти їхню історію, а потім це все оживає на сторінках книжки та стає частиною читацького досвіду інших, незнайомих тобі людей.

Як Ви гадаєте, які особливості у детективного трилера?

Для мене жанр – це лише певна обгортка, дорожня схема для сюжету, а також набір інструментів для захоплення уваги читача.

Завдяки цьому я можу підсвітити складні соціальні теми, про які мені б хотілося поговорити, а читач отримує бажане і захопливе читання ввечері.

З чого розпочалася Ваша письменницька діяльність?

Я починала свій письменницький шлях, як і більшість авторів, з поезії та короткої прози. 

Одного разу, в Івано-Франківську, мене запросили на етер обласного радіо, під час якого я зачитала щось зі своїх текстів.

Згодом мій майбутній перший видавець (Василь Карп’юк), який працював тоді на радіо, поцікавився, чи не думала я написати книжку. І ця думка переросла у мій дебют – трилер "Я пам’ятатиму твоє обличчя". 

Вибір жанру був зумовлений моїми читацькими уподобаннями, тому… відразу знала: це буде щось напружене і заплутане.

Чи швидко Ви можете "перемикатися" з одного твору на інший? 

Не люблю і не дуже вмію робити декілька справ одночасно. Для мене цілковите занурення – це комфорт та якість виконаної роботи, а перемикання руйнує в мені глибинний зв'язок з текстом. 

Зазвичай читаю одну книжку від палітурки до палітурки. 

Під час роботи над текстом не перемикаюся на іншу історію, поки не завершу цю. 

Бувають винятки, коли потрібно відірватися, щоб написати оповідання для збірки, тоді доводиться якось підлаштовуватися. 

Розкажіть, будь ласка, про героїв своїх романів, робота над якими стала для Вас найцікавішою.

Кожну з шести книжок було цікаво писати, інакше я б їх не закінчила.

Якщо говорити про улюблених персонажів, то можу виокремити Доріана – це собака з трилерів "Корсо" і "Ти не впізнаєш мене".

А ще дуже люблю судмедекспертку Віру з моєї роботи "Я пам’ятатиму твоє обличчя", в неї потім з’явилося крихітне камео в книзі "Усі їхні демони".

Поговоримо про Вашу книгу "Дівчина, яку ми вбили". Що Ви відчували, коли створювали його?

Це був цікавий експеримент із формою та сюжетом. Пригадую, що іноді мені було важко описувати події від першої особи, очима головного героя Артема.

Але в якийсь момент я цілком занурилася в історію і (як було з кожною моєю книжкою) прожила події разом з персонажами, відчула їхні переживання на собі. 

Результат: "Дівчина, яку ми вбили" стала серед читачів моєю найпопулярнішою книгою.

Чи полюбляєте Ви зустрічі з читачами?

Живі зустрічі з читачами завжди наповнюють мене і додають наснаги. 

Якщо немає презентацій, то я не відчуваю завершеності роботи. Натомість виникає враження, що книжки досі немає. Від цього не рятують ні відгуки читачів, ні примірник у руках. 

Проте нині я готова до різних сценаріїв: порожніх стільців, черги за автографами, тому що бували різні ситуації.

Чим Ви надихаєтесь для написання нових книжок?

Нові теми для текстів переважно приходять з буття. Почута розмова, цікава подія, замітка чи музика. 

Це схоже на жарівку, що раптово спалахує під стелею у темній кімнаті. Такі моменти "осяяння" у мене часто з'являються під час поїздок (наприклад, з презентаціями) чи прогулянок наодинці.

А от утримувати "вогник" (у процесі тривалої роботи над втіленням задуманого) допомагає відпочинок, чоловік, кішка та зустрічі з друзями.

"Я хочу, щоб читачі не боялися відкривати для себе українських авторів"

На Вашу думку, які є складнощі у роботі письменників?

Праця письменника – це зазвичай про самотність. Робота з текстом потребує місяці життя, ти залишаєшся на самоті.

Пізніше ці місяці (а іноді – роки) роботи перетворюються на дохід, який можна було б отримати за місяць на "нормальній" роботі. 

Для себе вже перевірила, що письменництво – невідокремна частина мого життя.

Яким Ви хочете побачити майбутнє книг у жанрі детективного трилера?

Якщо ми говоримо про український трилер, то мені як авторці (а також читачці) хотілося б суттєвого розширення такої полички новини іменами. 

Аби було досить авторів для дружнього ком’юніті, тематичних фестивалів, премій тощо. 

Також хочу, щоб читачі не зупинялися лише на гучних бестселерах, не боялися відкривати для себе українських авторів.

Адже ми маємо те, про що можна розповісти, і точно вміємо писати саме для українського читача.

Інтерв’юери: Богдан Красавцев, Анна Слезіна

Фото: Тетяна Івасенко