Люборацькі

Роман написаний у 1861–1862 роках, а надрукували його у 1886 — через чверть століття та через п'ятнадцять років після смерті автора. Перша частина зникла в редакції журналу "Основа", що закрився; потім вийшов Валуєвський циркуляр, який заборонив український друк, і рукопис пролежав без руху. Без цензурних спотворень текст побачив світ лише 1901 року. Іван Франко, який і витяг роман із забуття, назвав його першим реалістичним романом на побутовому ґрунті у російській літературі.

Жанр книги: роман-хроніка, точніше – соціально-психологічний роман у формі сімейної хроніки. Літературознавці відзначають, що твір переріс жанрові рамки сімейної хроніки та започаткував український соціальний роман.

Свидницький був сином подільського священика та навчався у духовній семінарії – прототипами героїв стали його рідні. Він показує, як сім'я священика з чотирма дітьми поступово розпадається: не через одну катастрофу, а через десятки невеликих поступок — ламає освіти, мови, від якої відмовляються, зневаги до свого походження. Це не історична екзотика, а один із перших текстів про те, як зникає рід, коли в ньому немає стрижня.

Анатолій Свидницький (1834–1871) — український письменник, фольклорист та етнограф, син подільського священика, автор «Люборацьких» — роману, який пролежав невиданим усе його життя і вийшов лише за п'ятнадцять років після смерті автора.