Олена Кузьміна  народилася та мешкає в Києві. За освітою — графічна дизайнерка. Наразі має три творчі професії та два малих бізнеси.

Засновниця школи дизайну Easy та співзасновниця маркетингової агенції Senses. Акторка плейбек-театру «Вільне місце».

Роман «Проєкт “Лабіринт”» — літературний дебют Олени Кузьміної.

Який ваш найнеулюбленіший книжковий персонаж?

Відверто кажучи, я хейчу багатьох, тож список може вийти довгий. До прикладу, дуже не люблю головних героїв Донни Тартт, особливо Тео з «Щиголя». І ні, не через ім’я. Мені важко співпереживати її головним героям, я не змогла зачепитися за жодного з них. Іноді ловила себе на думці, що вже всім серцем бажаю їм скоріше вмерти, аби не страждали й не бісили.

 

Коли ви писали «Проєкт "Лабіринт"» чи думали ви, що описана вами Держава в прямому сенсі втілиться у життя?

Навпаки, я спеціально намагалася створити країну, яка точно-точно не втілиться в життя. А коли навесні почалися перші тривожні дзвіночки, у мене посилилося відчуття нереальності всього, що відбувається.

Схоже відчуття в мене було, коли я вперше побачила на знімальному майданчику актора, що грав Тео у буктрейлері. Ніби до мене прямує людина, яка вийшла з моєї голови. Жива, справжня.

Тільки набагато масштабніше. І страшніше. Воно посилюється щодня, бо текст, над яким я зараз працюю, також втілився в життя. А його я придумала ще в січні 2021.

Можна мені іншу магічну здатність, бо ця якась бракована.

Яка на вашу думку найважливіша річ у вашій книжці?

Люди. Навіть не можу називати їх персонажами, бо вони для мене — максимально живі. Кожен зі своєю історію, своїм болем, своїми уроками, своїми страхами. Мені дуже хочеться, щоб читачі їх сприймали так само.

 

У одного вашого головно персонажа є коронна фраза. Чи є у вас особливі слова, які ви постійно використовуєте?

У мене приливами — місяць-два одне слово-паразит, тоді інше, потім ще щось побачу й заберу собі. Також я часто моделюю на собі манеру того чи іншого героя розмовляти. Можу кілька тижнів сипати «бляхами-сраками», а тоді перейти на занудні монологи. «Бляхи-сраки» трапляються частіше, бо направду я дуже люблю матюкатися. Це найшвидший спосіб зняти напругу, особливо зараз.

 

Що для вас стало найголовнішим під час війни?

Режим та дисципліна. Я багато років працювала над виробленням звичок — і мабуть це й врятувало мою «кукуху». У березні я жила за чітким розкладом, рухаючись від домашнього тренування до коротенького уроку німецької, від роботи над новим текстом до упорядкування файлів, від медитації до прогулянки на десять тисяч кроків (звісно, з урахуванням сирен і комендантських годин).

Я люблю правила, і мене врятували саме мої власні.

 

Ваші побажання читачам

Дослухатися до себе. Не пам'ятаю в кого я підслухала фразу «ти — найкращий експерт з самого себе», але вона така класна, що вартує бути витатуйованою в мене на лобі. Ніхто: жоден письменник чи письменниця, гуру чи гуриня, жоден коуч, психологиня, менторка, політик, вчений, син маминої подруги, а тим паче жодна держава або Держава — не знає, що треба саме тобі. Тож слухайте себе і чуйте себе.