«Ну, як-таки, щоб воля — та пропала?
Се так колись і вітер пропаде!»

Є автори, які просто розповідають історії, є й такі, що зосереджуються на донесенні ключової ідеї, яка важлива для них самих. А є письменники, які роблять усе це мимоволі, бо творчість стає для них терапією, ліками від туги й самотності.

Коли Леся Українка писала «Лісову пісню», вона не сподівалася на успіх і гадала, що всі сміятимуться з її романтичності. «Я просто згадала наші ліси та затужила за ними» — напише вона пізніше. Леся лікувалася на Кавказі й сумувала за рідними місцями. І історія кохання Мавки та Лукаша стала способом хоча б на папері вирватися туди, куди вона так прагнула.

Мрійлива Лесина уява працювала відмінно: ще на Волині зачарована цим образом дівчина потай від усіх бігала вночі в ліс, щоб побачити казкових створінь, і тепер могла перенести на папір кожен шурхіт і скрип нічного лісу.

Так от несподівано навіть для самої авторки народився шедевр, майже шекспірівська історія закоханих, розділених двома світами. Чи могла така історія бути щасливою? Малоймовірно. Чи могла вона принаймні бути не трагічною? Знаючи людську натуру, навряд.

Щасливими можуть бути фінали історій на кшталт «Покахонтас» або «Аватару», де так звана «цивілізована» людина також зіштовхується з незнаним досі світом, але не з самою природою. На жаль, людська сутність поки незмінна й орієнтована на експлуатацію природних ресурсів задля власної вигоди. Лісоруб може захоплюватися лісами, навіть любити їх, та він лишається лісорубом. А селянин, яким був Лукаш, має обробляти поле, що не вдається Мавці з очевидних причин: вона є втіленням природи, що має власні закони. І за цими законами рослини в полі мають зростати вільно, а не слухняними смужками.

Первісний конфлікт людини й природи, що не можуть жити в цілковитій гармонії, стає нездоланною перешкодою для героїв «Лісової пісні». І найдивовижніше, що читач беззаперечно стає на бік Мавки, відкидаючи недосконалу людську сутність заради мрії. Бо ж це насправді не зовсім драма. Це поезія, написана поетесою у вигляді драми. А поезія торкається найпотаємнішого й перевертає для нас усе, навіть погляд на самих себе, досі нібито простих і знайомих.

Та й зрештою, скільки б не писали про «Лісову пісню» критики, вона залишається тужливою історією, яку написала дівчина, що сумувала за рідним краєм та насмілилася мріяти про велике кохання, кохання людини і природи.