Нові імена в нашій літературі з’являються повсякчас. Часом це хороші автори, іноді не дуже, чиясь зірочка сяє довго, чиясь сяє, та тільки в лобі літератора. А хтось просто… Та менше з тим, ми тут усе-таки про книжки говоримо.

Остап Українець із тих, про кого чули ще до видання першої книжки, а все завдяки перекладацькій роботі. Спершу Лавкрафт, згодом і Ніл Стівенсон, Пітер Воттс, Патрік Несс. Непоганий доробок, і вже дещо говорить про літературні вподобання Українця. До речі, вже тоді його почали бомбити запитаннями, чи Українець справжнє прізвище (звичайно, справжнє, а якби й ні, це особиста справа автора — псевдонімізуватися або лишитися власнойменцем).

То про що ж пише сам Остап? Зазвичай говорять, що його книги — це історична проза. Та ця історія нашаровується на детективні, пригодницькі й навіть містичні сюжетні лінії. Бо художній твір має залишатися художнім твором, себто зацікавлювати не тільки читача, який апріорі цінуватиме історичні аспекти (та й часто і без того вже їх знатиме тією чи іншою мірою), а й людину, що перш за все цінує гарну оповідку, а вже разом із тим занурюється в перипетії історичні.

Бо ж навіть не всі івано-франківці знають, що їхнє місто має таку назву лише шістдесят років, а щонайменше три століття до того звалося то Станіславом, то Станіславовом (тому й у книгах його назва може різнитися залежно від періоду, який описує автор). Що вже казати про реальних історичних постатей, які жили в ті часи. Тож певною мірою романи Остапа Українця є книгами-екскурсіями, сповненими символізму й загадок, такими собі пригодницько-історичними квест-кімнатами, цілковиту розгадку яких можна знайти лише після прочитання та обмізкування тексту.

Не забуваймо й про те, якою мовою написані ці історії. Певною мірою їх можна порівняти з «Уліссом» Джойса: кожне слово тут на місці, кожне вживання інших мов виправдане, а автентичність на рівні, недосяжному людям, що нині вдягають кількасотлітні вишиванки й вважають це виправданим.

Та що там казати, достатньо просто відкрити книги Остапа на першій-ліпшій сторінці й прочитати: «Щойно по двох снах, коли вгамувалися розтривожені шумом сусідські собаки, а хлопець нарешті рівномірно засопів, Стеха, викравшись у сіни, взяла замотані в рядно глеки і, обережно вийшовши на вулицю, попрямувала з ними геть від села».

Одне речення! Одне-єдине речення, а скільки дії, скільки образів, яка реальна картина постає в уяві читача! Знаєте, що таке філологічний оргазм? Ось це він і був. Це коли текст написаний так добре, що вже й розбирати, і критикувати не хочеться, а тільки читати, читати, читати. Якщо ж вам і цього буде мало, завжди є змога зайти в ютуб на канал «Твоя Підпільна Гуманітарка», де Остап з колегами розповідають про культурне підпілля.

Отже, що ми маємо. Нові імена в нашій літературі з’являються повсякчас. Часом це хороші автори, іноді не дуже, чиясь зірочка сяє довго, чиясь сяє, та тільки в лобі літератора. А хтось просто Остап Українець. Людина, яка для написання книги ладна незліченну кількість годин провести за дослідженням історичних джерел. Людина, яка у війну не веде дискусій з рускімі авторами. Підпільний гуманітарій, на якого ми заслуговуємо. Читайте хороші книжки, стежте за гуманітарним ютубом, дізнавайтеся більше про українських авторів.