Щасливі ті, що відчувають цей світ. Споглядають світло й  тінь, людей і тварин, дерева й гори. Дослухаються до його напівтонів, вдихають його запахи, торкаються його справжності. У цьому все те, що робить нас людьми: бажання дивитися на світ, ніби вперше, навіть розуміючи, що це може бути востаннє. Це дивовижний дарунок, життя, і часом здається, що він із нами навічно.

Коли ж надходить усвідомлення, що це не так, хочеться надолужити кожну мить, і час, яким раніше нехтували, стає найціннішим скарбом. Тоді ми беремо пензлі й торкаємося незнаної білої площини, розтинаємо ніщо задля створення картини. Картини власного життя.

Й на досі білому полотні проступають обриси чогось водночас добре знайомого й нового. Ось перша лінія, ось друга, третя, четверта… Ніби складаються часточки пазлу, з цих ліній виникає немовля. Крихітні пальчики, нерівні зморшки, здивована усмішка. Немовля споглядає вас, а ви його. Тепер ви — дзеркало власної історії, призма істини, крізь яку проходять напівзабуті деталі, о́брази, голоси.

А тепер уявіть, що таких картин буде сто. І оповідатимуть вони не одну історію, а дві. Відтворюватимуть два світи, поєднані одної дивовижної миті. І старий світ не сперечатиметься з новим, навпаки, історія триватиме, поступово наближаючись саме до цього єднання.

Чим далі ви малюватимете, тим більше відкриватиметься перед вами ця історія, тим глибше ставатиме розуміння власного існування, світу й себе в ньому. І коли ви завершите, невблаганний світ забере ваші пензлі, змаже останню картину грубістю й недосконалістю смерті. Та перемогти вас він не зможе, бо відтепер це буде світ, де існуватимуть ваші сто картин, ваша історія. А це те, заради чого варто малювати.