Остання людина

Коли опиняєшся віч-на-віч зі зграєю вовків – разом зі страхом у тобі прокидається інстинкт виживання. Ти дивом їх перемагаєш, однак стихія штовхає тебе в криваву пітьму, в якій ти дивом лишаєшся живий, а по тому...
... А по тому в воєму єстві прокидається щось (а може хтось?) інше, давно-давно забуте, приспане віками. Світ довкола набуває зовсім інших барв, запахів, ба навіть сенс буття проступає інший.
Ти сміливо стаєш на цю дивну, незвідану – звісно ж, добре знану тобою, просто колись давно – стезю, і ти розумієш: шляху назад уже немає. Лише вперед, де на тебе чеають неймовірні враження, фантастичні пригоди і навіть зустріч із Богом, з яким ви ведете філософські розмови, мов старі добрі приятелі. Ти обертаєшся на воїна, який свобідно мандрує часовими проміжками, світами, віками...