Років двадцять тому в російських видавництвах письменників навчали простому рецепту написання бестселерів: кожні 50 сторінок має робитися щось гріховне – від вбивства до обжерливості. Вважалося, що такий підхід гарантував успіх книжкам. Далі традиція поширилася на інші країни пострадянського простору та породила на світ гвардію "письменників" , які продукували серії попсучліта з талановитими назвами, на кшталт "Подорожі попаданців", "Особливо небезпечні", "Кровні узи", "Блакитна кров" і тому подібні. А серії розліталися наче гарячі пиріжки багатотисячними накладами та скуповувалися не вибагливою публікою.

 

З часом, літературна освіта у різних формах набула поширення. За для написання літературних творів вже не було потрібно коптитися над підручниками в Університетах. Професійні навички "псевдолітератори" почали здобували під час трьохмісячних курсів, що читалися далекими від великої літератури лекторами. Нова хвиля "буму літературних талантів" почала відчуватися останнім часом.

 

В період карантину Фейсбук стрічку просто захлиснула навала оголошень різного формату про літкурси від метрів та не дуже, при чому більшість з них мала російське походження. Але, всі вони таргетують українську цільову аудиторію.

 

Врешті ми маємо плачевний результат. Статистика книговидавничої галузі свідчить про вкрай важке становище, особливо з художньою літературою сучасних українських авторів. Книжок в країні видають мало, купують ще менше, а якщо виключити з переліку навчальну, довідкову, фахову, дитячу літературу, примусове читво зі шкільної програми, перекладну літературу, а також книжки, видані коштом авторів, чи перекладні твори, створені за Гранти, то залишиться майже нічого за кількістю назв, і жалюгідно мало з огляду на наклади.

 

На мій погляд, сьогодні, головною проблемою українського книжкового ринку є не відсутність моди на читання або недостатня розвиненість ринку і не сумновідоме «піратство», тобто безкоштовний доступ до електронних версій літературних творів. Причиною є низька якість самого «художнього слова», авторське недбальство, яке виявляє себе і в непереконливості образів, й у вторинності сюжетів, й у просто нечитабельності текстів. Літературні школи, гуртки, письменницькі курси, майстер-класи й семінари молодих авторів існують десятиліттями. Але раніше вони існували в якості факультативів.

 

Віднедавна в Україні почали видавати навіть університетські дипломи за фахом «літературна робота». Бажаєте приклади. Вуаля! Зазирнемо на популярний сайт «Прометеус». Тут, поміж іншим, є й курси письменницької майстерності, на яких пропонують: «Навчайтесь комплексно працювати з текстом у відомих українських письменників та видавців! Створити власний сюжет, написати книгу та зрозуміти, як її просувати — легко! Вам на допомогу досвід Сергія Жадана, Любка Дереша та найкращих авторів бестселерів, журналістів і сценаристів України!» В Україні є бестселери? Це новина для мене… Ті 1000 примірників накладу, яким вийшла книжка «» одного з «запрошених експертів» і є зразком творчості «найкращих авторів»? Але, за задоволення прослуховування фахового курсу, слухачі мають заплатити цілих 1900 грн. Здається небагато, але навіщо?

 

Пригадується, Густав Водичка за свої літературні курси брав 5000 грн. Втім, якщо дуже постаратися, можна знайти й дешевший варіант, їх безліч. Звісно, вчитися писати художній (або нехудожній) твір можна й самостійно, шляхом проб і помилок, сторозтерзаних чернеток і вдумливого перечитування творів талановитих і майстерних письменників, на яких прагнеш рівнятися. Існує достатньо книжок-порадниць і зрештою, мемуари відомих письменників та їхні біографії. Можна й в шухляду творити та списати брак успіху на власну геніальність, сподіваючись на те, що коли-небудь все прийде саме. Але, якщо скласти докупи пазли з кількох складових процесу: автора, який згоджується платити за друк власної книжки, видавництва, що друкує книжку коштом автора, ЗМІ, що надають послугу розкрутки автора й книжки, зокрема публікації проплачених позитивних рецензій, то платні курси навчання літературному ремеслу – у цій схемі є необхідним елементом.

 

Це не літературний процес, адже читач за таких умов стає зайвий. І звісно, що платити за книжку він не погоджуватиметься. Майстерність можна купити? Видавничі послуги замовити? Славу оплатити? Та головному на літкурсах не навчать: читач платить не за папірці з надрукованими літерами, не за фото автора на обкладинці, а за кайф, що він отримує від книжки. Нема кайфу – марними виявляються і всі надумані теорії успіху в літературі та шаблонні прийоми.

 

Одна знайома письменниця висловила думку в листуванні зі мною: «Чому б і ні? Це добре, якщо талановитий автор навчиться деяким азам майстерності». З моєї точки зору, талант або існує, або його немає. А корисна порада ще нічий талант не зіпсувала. Чи існують такі певні таємні знання, якими поділяться з вами лектори на курсах літературної майстерності? І так, і ні: знання існують, проте вони не таємні, і практично все, чому можуть навчити за гроші – можна знайти у вільному доступі. Їх викладають на шкільних літгуртках. А от велику таємницю справжнього визнання читацької аудиторії осягати доведеться все одно самотужки. Тому я іронічно називає цю когорту, що вірує, ніби в літературу можна потрапити через курси, школи, майстер-класи, жертвами майстер-класів.

 

Наступний крок, після оплати навчання, – збирати кошти на видання книжки, а вже тоді все ніби має зрушитися: і слава звалиться, і літпремії, і наступні книжки видаватимуть з гонорарами… Але далі треба оплачувати розкрутку свого невідомого імені. Або лишатися відомим у вузькому колі знайомих таких же літераторів. Або самопроголоситися «автором бестселерів» і організувати власні курси літературної майстерності, щоб на них підзаробити.

 

Кирило Погутяк