З двох сестер одна — жаба, друга — фея

Ганна Городецька. Господь не любить веганів. Львів: ВСЛ, 2023. 168 с.

Жаба і Фея — сестри (ні, справжніх імен їхніх не дізнаємося). Майже неможливо уникнути такого: з двох дівчат, які зростають разом, одна мусить вирости в жабу, друга — в фею. В зачаровану жабу, в розчакловану фею. Вона дуже схожі, так всі кажуть, тільки одна з них гарна. Депресія, зіпсуті і погано завершені стосунки, втома від людей, безробіття, бездітність — «робиш із себе жертву? Стражденна жаба». Бути жертвою і робитися жертвою, ці два стани зовсім не ідентичні, ту різницю Жаба й усвідомить між салатом з авокадо і картоплею з сочевичною підливою.

Жабу запрошено на обід до Феї, та з’їжаться з новим бойфрендом, Жаба того чоловіка добре знає, але обидва роблять вигляд, що незнайомі. Обід вишуканий веганський, хоча Фея до того вживала м'ясо. Колись і Жаба була м’ясоїдною, тепер веганка. Чоловік за столом уміє навертати в свої звички жінок, з якими спить.

Коротше, пригода 2+1 почалася. До речі, феями на «мамських форумах» звуть коханку чоловіка.

  

Фея орендує вінтажну квартиру в центрі, Жаба живе в пошарпанці в спальнику, вона її не вибирала собі, а успадкувала. На обід до Феї мала б прийти тітка, але не батьки. Здається, у Феї з Жабою, окрім тієї тітки — молодшої маминої сестри, припущу на свій ризик з деяких реплік роману — нікого більше нема. Далі почуємо: виховувала дівчат бабця, нині покійна. І Фея — старша сестра, так здається з першої ж її сцени в романі. Аж до фіналу всі відомості про родину Жаби треба буде збирати по крихтах, але важить не пропустити жодної (бо тоді геть заплутаємося ближче до фіналу).  

Інтонаційно роман дуже схожий на розкішний британський серіал «Флібег», той що переклали як «Погань»: саркастичний, злий, вразливий, розгублений жіночий монолог. От тобі, мала, твоє життя, роби з ним, дівчино, що хочеш і пензлюй звідси. Дорослі дівчатка стоять, шоковані, посеред життя, яке сповнене втрат і нереалізованих бажань, і не збагнуть, коли це життя стало їхнім. Повна втрата влади над ситуацією (таким є синдром депресії, між іншим). І шукають того, хто їм розкаже, що ж тим життям робити.

Матір шукають, скажімо.

Бога, наприклад. Антивеганського персонального Бога, який лише й уміє, що тебе не любити.

Так-так, персонально тебе Бог уміє не любити. Або мама.

Книжка написана від Ти. Себто героїня говорить до себе і до нас одночасно. При цьому вона нам делегує свій досвід, вона сподівається, що й ми мали такі думки і робили щось таке для самих себе неочікуване.

Ти зайшла в книгарню, де просто ходиш рядами, зупиняєшся у відділі «подарункове видання», зшкрябуєш захисну плівку з дорогої книжки рецептів для веганів, читаєш десерти, які ніколи не будеш готувати, та й не їси ти солодкого (брешеш: як тільки він пішов, так самими кексами і тортами харчуєшся). Ти просто не хочеш йти на родинну вечерю, де буде сестра і новий хлопець сестри. Ти уже спізнюється. Але стоїш і гортаєш книжку, яку купувати і не думала, і яку тепер складніше буде продати. Тобі соромно і приємно від своєї розв’язності. Уже на десять хвилин спізнюєшся… Зрештою, Жаба права, коли говорить до читача напряму, розділяючи на двох свій інтимний досвід, її емоцій і вчинки насправді легко зрозуміти (і не зізнатися собі в цьому, бо ми ж не такі пришелепкуваті, як вона).

Жаба зла на весь світ, котрий не розуміє, де і чому їй зараз болить.

Тут є ще один психологічно красивий момент. Жаба говорить до себе і говорить вкрай жорстокі речі: ти негарна, ти тупа, ти професійна жертва, тебе покинув чоловік, бо ти негарна, тупа і так далі. Ми так жорстоко не говоримо ні до кого іншого, окрім себе. Ми доста виховані, щоби нікому іншому не кинути просто в очі: «Ти тупа потворна невдаха». Та ми запросто говоримо це своєму відображенню в дзеркалі. Ми уміємо себе не любити. І коли таке унорманове принаймні серед жінок ставлення до себе стає романом, то справляє сильний ефект. «Господь не любить веганів» — книжка, зокрема, і про те, як легко навчитися себе не любити і просто регулярно демонструвати собі цю нелюбов.

«Застав себе бути нормальною», — отримує Жаба роздратовану бабусину пораду. Все тут прекрасно: і «бути», а не «ставати», і «нормальною», а не «зручною для інших», і «застав», а не «відчуй таку потребу». Жаба тільки і робить, що змушує себе і міркує про примус. Нормальним це нікому, включно з Жабою, не здається.

Є одна сцена в романі, де бойфренд Жаби докірливо дивиться на неї і вона згадує точно такий же погляд бабусі. Бабуся докоряла, що Жаба не їсть, чоловік докоряє, що Жаба їсть шоколадку з кавою — негодну їжу. Жаба згадає, що в дитинстві хворіла і харчувалася за «дієтою номер п’ять», це лікувальне харчування для тих, хто має хвору печінку і жовчний міхур. Зла на язик Жаба, виявляється, буквально стікає жовчами. Її веганство таке саме примусове, як голодування в дитинстві, але тепер це її власний вибір.

Де тут межа між примусом і самодисципліною? 

У книжці є чимало образів і сцен, пов’язаних із рефлексію самообмеження. От Жаба розглядає дитячий одяг і окремо фіксує рукавчики, що захищають малюка від самодряпання; в дорослому одязі такого нема. Жаба воліла б мати такий дорослий одяг і то не дивно: вона спричиняє шкоду своєму тілу. А от ще у Жаби є шістнадцять красивих порожніх записників. З тим зшитків, які розбиті на теми і графи, мають кольорові маркери, тощо, які нормують спосіб, у який саме їх будуть заповнювати. А от вазонок, який Жаба обирає. Воліє кедра, але купить бегонію. Розкаже, що бегонію треба омежувати і не давати багато простору для коріння, а то розростеться як божевільна. А от Жаба отримує подарунок своєї мрії — рожеві затички для вух з натурального воску, тепер вона може обмежити вплив світу на себе… Таких деталей в романі — сила-силенна, шукати їх буде окремою насолодою.

Самодисципліна є добре для тих, хто живе з нами поруч, і не аж так добре для нас. І механізми самообмеження насправді вкрай травматичні. Так нібито всередині нас існує ще одна істота, яку ми контролю і позбавляємо жаданого. От цього тортика з вершками тваринного походження і кави з коров’ячим молоком, скажімо, бо на нас криво подивиться коханець. Ну і не спати з чоловіками сестер — теж самообмеження. Всередині тебе живе людинка, яку ти позбавляєш всього, що тільки їй хочеться. А люди навколо скажуть: «Ого, та ти тримаєш своє життя під контролем, яка ж ти молодець». Жаба випустила цю людинку на волю.

Роман Ганни Городецької «Господь не любить веганів» — таке собі артхаузне чтиво, майстерне плетиво недорасказаних історій «між нами, сестрами»: просто не буде, але буде цікаво.

Ганна Улюра