Юлія Ілюха: «Слід працювати над текстом щодня, а не чекати натхнення, яке може так і не прийти»
Юлія Ілюха – українська письменниця, журналістка та військова волонтерка. Народилася в селі Гонтів Яр на Харківщині. У 2016 році вийшла її перша книга — збірка прози «Неболови. Навчи мене мріяти».
Якими своїми книгами Ви пишаєтеся?
Певно, наразі я можу так сказати про дві з них – роман «Східний синдром» та збірку «Графоманські вірші». «Східний синдром» вийшов у 2019 році, у ньому йдеться про повернення ветеранів з війни, боротьбу з ПТСР і спробу інтегруватися в мирне життя. Тема, що болюча й актуальна зараз, і, на жаль, буде актуальною ще багато років після завершення війни. Я впритул зіткнулася з нею ще до початку повномасштабного вторгнення, коли була активною волонтеркою і комплектувала аптечки для військових. А «Графоманські вірші» – це моя найсвіжіша книжка, яка вийшла в червні, і водночас моя перша книжка віршів. Я назвала її так, бо не вважаю себе поеткою. Поезія для мене – своєрідна психотерапія, проговорювання
травми. Це книжка про війну, коріння якої міцно тримає усіх нас, про втрати, які неможливо прийняти, про біль, який, як і любов, ніколи не перестає. І про любов. Звісно ж, і про любов. Про віру і надію в нашу Перемогу. Дивовижно, що кілька років я опублікувала у фейсбуці перший вірш із гештегом #графоманські вірші, а тепер тримаю в руках друковану збірку поезій.
"Від лютого минулого року часто ловлю себе на думці, що живу ніби в
романах Ремарка"
Яка Ваша книга є Вашим нинішнім відображенням?
У березні 2022-го я повернулася до Харкова з мішком ліків для бійців підрозділу мого чоловіка, на той час військового. Побачила розбитий центр, покалічену Салтівку — і вперше нормально заснула, бо не могла спати від початку вторгнення. Ще через за кілька днів я зробила в фейсбуці допис: «Вірю в ЗСУ — лягаю спати без трусів!».
Я згадала про цей допис восени минулого року, коли відчула внутрішню потребу розповісти про цю війну історіями жінок. Першою була саме жінка, яка боялася померти без трусів. За нею прийшли інші. Безіменні жінки, які проживали війну, жили нею, виживали в ній. Історія кожної з них — ні про кого конкретно і водночас про всіх нас.
Мої жінки говорять буденно і страшно. Мої жінки діляться болем і відчаєм. Мої жінки вірять і чекають. Мої жінки тримаються, хоч і не вигрібають. Мої жінки знають про ціну кожного дня. Мої жінки хочуть, щоб їх вислухав і почув увесь світ. Мої жінки попри все намагаються жити далі.
І мої жінки точно дочекаються Перемоги.
То як Ви стали на письменницький шлях?
"Я ніколи не мріяла бути письменницею і навіть не думала про це"
Які дитячі книги найсильніше вплинули на Вас?
Які дорослі книги найбільше вплинули на Ваш розвиток особистості?
1. «Вузька стежка на далеку північ» Річарда Фленагана.
2. «Рибалки» Чігозі Обіоми.
3. «Ловець повітряних зміїв» Халеда Госсейні.
А ще я з юності фанатка Ремарка, перечитала всі його книги по кілька разів. З улюбленого – «Тріумфальна арка» та «Люби ближнього твого».
Які емоції Ви відчули щойно вийшла Ваша перша книга?
Як часто Вам пишуть листи читачі?
Де Ви черпаєте натхнення за нинішніх часів?
Чи бувало, що Ви проживали життя своїх літературних героїв?
Які б поради Ви дали авторам-початківцям?
натхнення, яке може так і не прийти. Друга порада – писати про те, що добре
знаєш, або ретельно дослідити тему перед роботою. Ну і третя, але теж
дуже важлива – не впадати у відчай після першої відмови видавців, а бути
наполегливим і продовжувати писати.
Що Вас надихає нині?
Над якою книгою Ви працюєте зараз?
Про щоб Ви ніколи не написали книгу?
Текст Богдан Красавцев