Юліта Ран: «Література насправді – дуже ресурсозатратний процес»
Юліта Ран – українська дитяча письменниця, драматургиня, сценаристка, театральна режисерка, кураторка мистецьких проєктів. Народилася в Харкові. Є авторкою понад 30 книг для дітей.
Як Ви прийшли до письменництва?
Я з дитинства вигадувала якісь фантастичні історії, потім грала в них з друзями у дворі. У школі писала сценарії свят, сама їх і ставила, потім писала вірші, їх публікували в різних збірках. Після школи пішла працювати в друковані ЗМІ, згодом на ТБ, а коли навчалася на театральному факультеті, писала інсценівки, одним словом, так чи інакше працювала зі словом завжди. Це було просто питання часу – коли я стану займатися літературою професійно.
Які дитячі книги вплинули на Вас?
Я обожнювала сам процес читання. Особливо старовинні книжки, «дореволюційні» – в бібліотеці моїх батьків було кілька таких. Вони мене просто зачаровували. З того моменту, як мене навчили читати – з 4 років – я не розставалася з книжками. І, звісно, в різні періоди мала різні улюблені книги. З того, що дійсно вплинуло, це передусім міфи народів світу, різноманітні казки, теж різних народів, які лише можна собі уявити. Британська література: Джеймс Баррі, Памела Треверс, Александр Мілн, трохи пізніше – Чарльз Діккенс, Вільям Шекспір, Джон Толкін. Перечитала всього Жюля Верна, Конан Дойля, Агату Крісті, Джейн Остін, Фенімора Купера, Марка Твена. З нашого: Володимир Рутківський, Всеволод Нестайко, Леся Українка. Понад усе я захоплювалася літературою казковою, містичною, фантастичною та фентезі, а ще – історіями про піратські пригоди, далекі мандри, а також книжками про індіанців та ковбоїв.
Які дорослі книги найбільше вплинули на Вас?
П’єси Шекспіра, трилогія Толкіна, цикли книг Анджея Сапковського «Відьмак» і «Гуситська трилогія», Маріо Пьюзо «Хрещений батько», Маркес «Сто років самотності», «Енеїда» Котляревського, «Нація. Одкровіння» та «Солодка Даруся» Марії Матіос, вірші Жадана, романи Ремарка, Фейхтвангера, Остін, тексти Івана Франка. З нехудожнього: передусім «Та, що біжить з вовками» Клариси Пінколи Естес, а також стоси іншої літератури з історії, історії мистецтва, релігієзнавства, міфології та філософії, які я прочитала в юності.
"Я з дитинства вигадувала якісь фантастичні історії, потім грала в них з друзями у дворі"
Якими Вашими книгами Ви пишаєтеся?
Мені важко пишатися своєю роботою, я дуже критична до себе і всього, що роблю. Деякі книги люблю більше, щодо деяких розумію, що зараз переписала б їх, створила все інакше. Останні за часом завжди відчуваються як більш улюблені, типу це «новенькі дітки», до них уваги більше.
Яка Ваша книга є Вашим відображенням на сьогодні?
Потрохи мене є в кожній книзі, звісно, і в казках, і в повісті «Дзеркало бажань», і в серії «Феєричні пригоди фей» і навіть у коміксі «Пес Патрон і Шкарпетковий монстр» теж є трохи мене – і саме сьогоднішньої. Але такої, щоб сильно мене відображала – поки що нема. Можна сказати, що вона в процесі створення.
Які емоції Ви відчули щойно Ваша перша книга вийшла друком?
Пам’ятаю, що найбільшу радість навпіл з невірою відчувала, коли наприкінці 90-х – на початку 2000-х виходили колективні поетичні збірки, де були й мої вірші. Це було таке: «Що? І я там є? Серйозно? Та не може бути!» Коли вийшла перша сольна книга – дуже раділа, звісно.
Як часто Вам пишуть листи читачі? Що запам'яталося найбільше з таких листів?
Листи пишуть нечасто, частіше я отримую якісь відгуки чи повідомлення в соцмережах. Найбільше запам’яталися історії початку повномасштабного вторгнення, коли мені масово писали знайомі та незнайомі люди, що вони взяли мої книжки в бомбосховище; що діти беруть мої книжки з собою в евакуацію зі словами «Ну, треба ж мати щось улюблене», що читають під обстрілами, під загрозою окупації. Ці історії – до сліз, забути таке просто неможливо.
Де Ви черпаєте натхнення за нинішніх часів?
Раніше мені було дуже просто давати відповідь на це питання. Мене надихала музика і гарне кіно, природа, прогулянки парками, відкриті водойми й навіть плавання в басейні – завжди добре там думалося, часто любила ходити в басейн саме в момент «творчого ступору» – обов’язково виходила після плавання з новими ідеями в голові. Зараз єдине, що мене по-справжньому надихає – це люди. Історії людей, які воюють і волонтерять, які роблять дивовижні речі поза межами своїх можливостей і зберігають віру в нашу перемогу, і працюють щосили, щоб цю перемогу наблизити. І хоча я теж волонтерю, намагаючись допомагати військовим, я весь час відчуваю докори сумління – що могла б робити більше. Література насправді – дуже ресурсозатратний процес. З 24 лютого 2022 року я втратила спочатку віру в те, що література і мистецтво взагалі мають якийсь сенс – але таке зі мною вже траплялося в 14-му, на початку цієї війни. Пізніше сенси нібито повернулися, але постійно є чітке усвідомлення: якщо ми не переможемо русню зараз, ми приречені. І тоді література точно не матиме сенсу.
"Мене надихає віра в нашу Перемогу!"
Над якою книгою Ви працюєте зараз?
Друга частина коміксу про Патрона; друга повість із нового циклу – про юну мавочку Вербичку та її друга вовкулаку на ім’я Люпко; декілька коротких текстів; нова п’єса; і дещо в іншій віковій категорії – намагаюся створити тексти для підлітків.
Про щоб Ви ніколи точно не написали книгу?
Про хороших руських.
Чи трапляється, що Ви живете життям Ваших літературних героїв і сюжет може подекуди перетинатися з Вашим життям?
Трапляється, що герої та історії живуть в моїй голові й так там добре почуваються, що насправді не поспішають стати написаними й вийти у світ. Також, звісно, якісь історії, зустрічі, фрази, люди з реального життя в тому чи іншому вигляді перетворюються на історії, зустрічі, фрази та героїв моїх текстів – йдеться про драматургію, поезію чи прозу.
Нинішні початківці-письменники України: які б поради Ви їм дали, щоб їхні твори стали затребуваними серед читачів?
Пишіть, якщо не можете цього не робити. І не пишіть – якщо можете без цього обійтися.
Що Вас надихає зараз попри зовнішні та внутрішні виклики?
Віра в нашу перемогу. Прагнення – якщо ми не переможемо – загинути за можливості гідно.
Текст Богдан Красавцев
