Ярослава Стріха: «Хочеш читати — відмовляйся бути снобом»
Ім’я Ярослави Стріхи у вихідних даних книжки — знак якості. Її перекладацький доробок настільки різноманітний, що щоразу дивує згадка: Ярослава лише років десять як чудово перекладає для нас непересічні книжки. Її голосом говорять Торо, Барнз, Остер, Баят, Озік; її інтонації підхоплюють українські «Принцеса+принцеса», «Монстриця», казки Біллі Віллінгема, їй ми завдячуємо українськими «Вартовими» і «Маусом». Перекладачка, книжкова оглядачка, науковиця (Ярослава отримала ступінь доктора філософії в Гарвардському університеті), ерудитка, людина, яка дуже тонко відчуває літературу і уміє в неї залюбити. Ми зустрілися і поговорили про нові переклади Ярослави Стріхи, про тривожності, які нас визначають, і про способи піклуватися про себе, щоби не вигоріти в художньому перекладі якомога довше.
Щороку дивлюся на обсяг і складність перекладеного тобою матеріалу. І дивуюся. У тебе бувають вихідні?
Вчора була в театрі, сходила на «Весілля Фігаро» Бомарше в перекладі мого тата [Максима Стріхи — Г.У.]. Було непогано. Опера як рід мистецтва — максимально не моє задоволення, але постановка симпатична і жива. Двічі на тиждень мені треба кудись і з кимсь прогулятися, щоби не збожеволіти.
Фрілансер у культурній сфері не має вільного часу, ми знаємо, чим зайняти весь свій вільний час; і були б додаткові вільні 24 години, я і тоді знайшла б, чим би себе завантажити. І задовбатися вкрай. Тільки-от не варто вимірювати свій успіх тим, наскільки ти задовбалася. Зовнішніх стоперів нема: немає робочого графіку в офісі, наприкінці робочого дня не прийде охоронець, який вимкне світло, а ти підеш додому. Дисциплінувати себе на фрілансі доводиться не лише в роботі, а й тоді, коли зупинитися і роботу відкласти… Хоча я ніколи не працювала в офісі. Найближче до такого формату була аспірантура з викладанням, там була цілодобова бібліотека, можна було сидіти годинами і готуватися до лекцій, і писати дисертацію, і перекладати при цьому, так, я тоді уже перекладала.
Зараз мені слід чітко знати, від чого відмовляюся, щоби розуміти, де полікувати-компенсувати, коли починаю загинатися. Я схильна відмовлятися від розваг, можу просто не виходити з квартири. Тому, зокрема, в мене є собака, який гарантує: я точно гулятиму тричі на день. І щотижня, двічі на тиждень матиму якесь культурне дозвілля.
Цього року за кількістю перекладеного вже наближаюся до мого історичного рекорду, а до кінця року іще ж є пару місяців. І, буває, дивуюся: іще не вигоріла, я все ще люблю цю роботу, таке насправді мене дивує, але хай би тривало і надалі.
Але ти працюєш за жорстким графіком, я так розумію. Коли домовлялися про розмову, то я отримала від тебе повідомлення «якщо доб’ю денну норму, тоді ввечері поговоримо». Значить, денна норма у тебе є?
Денну норму сьогодні я не доробила, бо прийшла редактура іншого перекладу і слід було її терміново вичитати. В ідеалі є певна кількість сторінок, яку мені було б добре зробити щодня, щоби вписатися в дедлайн (плюс кілька днів додаткових, бо обов’язково захворієш чи новини прийдуть такі, що лежатимеш обличчям у стіну і не працюватимеш). Все зрештою визначає дедлайн. А в реалі є таке, що перекладаєш, доки не впадеш.
Я перекладаю завжди кілька текстів одночасно. Мені важлива можливість перемикатися. Вона мені — за відпочинок. Переклад — насправді таке досить закрите ремесло, як закритий цикл, як замкнена в голові функція. А якщо ще й в цій одиночці та й з одним автором замкнутися, тоді досить швидко стає сумно. Коли в роботі фікшн і нонфікшн, нонфікшн і комікс, коли є максимальне розмаїття, ту клаустрофобність можна подолати.
Системно перекладаю десь з 2014-2015, мабуть. Я зовсім не певна, чи була та визначна мить, коли задумалася: це саме те, чим я хочу займатися постійно. Перекладати мені подобалося для себе, для розваги і задоволення. Чи стати професійною перекладачкою було моїм свідомим рішення? Я не певна. Мабуть, просто пощастило. Як в тій старій грі, де вовк ловить яйця, які падають в корзину. Мені падають класні тексти, я їх ловлю, переходжу на наступний рівень: «Давайте мені ще класних текстів! Давайте мені всі класні тексти!». Думаю, навіть якби ми жили в ідеальному суспільстві з базовим універсальним доходом для кожного, то й тоді перекладала б. Може не так інтенсивно.
Хоча… Я досі не змирилася, що всі хороші твори не перекладеш, досі жалкую, коли пропонують щось таке хороше, а в мене нема можливості його перекласти, бо не вкладається в графік.
Зараз я розпланована до кінця грудня 2025 року.
І з ким ти святкуватимеш Різдво 2025 року?
З Джордж Еліот.
Наскільки свідомо ти вибудовуєш запити на тексти?
Мені щастить. У моєму резюме чимало книжок, які переклала б суто з насолоди — у тому ідеальному світі. Я зазвичай не набридаю видавцям: купіть оцю книжку, придбайте цю. По правді, було таке, що набридала, але не певна, що саме мої вмовляння спрацювали. Я розказувала про гучні тексти, їх і без того купили б. Але видавці запам’ятали, що я їх люблю, і так книжки потрапляли до мене.
А.С. Баєтт, «Книга для дітей» якої уже вийшла, а «Одержимість» зараз готуємо до друку, я багато читала і любила Баєтт та всім охочим розказувала про свою любов, тож коли купили права, звернулися саме до мене.
І те, що першою вийшла «Книга для дітей» показово. Там міркують, зокрема, про процесуальність культури, як вона довго розвивається, довго росте, ти її не можеш пришвидшити за власним бажанням. Як ростуть діти в родинах героїв, як ростуть ті їхні дерева в саду, і ті лисиці, що виходять назустріч людям з лісу, і зміни пір року — ти не можеш цього пришвидшити, ти просто це приймаєш. І от настає зима цієї культури, вікторіанська доба закінчилася, ХІХ століття пішло і прийшов час Першої світової. І більшість дітей минулої доби в тій війні загине. Ти не посваришся з глобальними законами, ти їм зрештою підкоришся. Подія — те, що відхиляється від очікувань. Подія — те, що люди вирішують робити на узбіччі цих великих історій. Це таке потужне і вчасне міркування про культуру й історію.
А після того буде «Одержимість». Ходять герої, одновимірні, як маски, як Панч і Джуді в ярмарковому театрі. Герої добре знайомі зі строгими літературними правилами, вони думають приблизно так: ми поводимося у такий, а не інший спосіб, не тому, що він нам притаманний, а тому, що ми потрапили в ситуацію, яка нагадує, скажімо, романтичний сюжет чи детективний сюжет, а ми вже точно знаємо, як мають поводитися герої таких сюжетів. І раптом один із них починає говорити, перестає бути коментатором сюжету і зливається з потоком мовлення, що існував до нього й існуватиме після нього. Людина усвідомлює себе медіумом і через те набуває суб'єктності. Цікаво!
Але в замовленнях на переклад я більше ціную момент несподіванки. До мене приходять пропозиції перекладу і у такий спосіб я дізнаюся про нових авторів. Так сталося, наприклад, з Кейт Аткінсон. Вона довго лежала у мене в списку книжок, які хочу почитати, але все часу бракувало. Мені її запропонували до перекладу. Цього року вийшли «Храми веселощів», уже п’ята книжка Аткінсон, яку я переклала. І зараз Аткінсон — моя велика літературна любов, що прийшла до мене випадково.
Аткінсон в оригінальній версії — міцна белетристика другого ряду, у нас вона — на високій полиці. Як так вийшло?
Це навряд моя заслуга. У мене хороші переклади Аткінсон, «Наш Формат» ризикнув тоді, запропонувавши мені перекласти художню прозу, з якою раніше я не працювала. Але все вдалося. І було вдале видавниче позиціонування, дуже вдалі обкладинки. Подивись на оригінальні обкладинки Аткінсон, там якісь криваві трояндочки, незрозуміле щось на розрив. У нас перше видання — красивезний олівцевий монохром Маргарити Вінклер. Дуже вдале серійне оформлення.
До того ж у нас суттєво менший ринок, ніж у англофонів, навіть зараз, а в той момент — у середині 2010-х — ринок був іще меншим. У нас немає стільки книжок от прямо з «високої полиці», щоб людина, яка снобськи читає тільки високу прозу, могла повністю задовольнити свої потреби. Тому більше, ніж в інших літературах, книжки перетікають з полиці на полицю. Хочеш читати — відмовляйся від снобізму.
Але мені цікавіше, як «Життя за життям», «Руїни бога» й інші її романи вписалася в актуальний контекст. В англомовній літературі Аткінсон — історична белетристика. Можна спокійно читати: це було давно, це точно не про нас. А в нас ті книжки читають як твори про сучасність. У них все — тут, зараз і про нас.
На початку повномасштабки читала вірші Анни Свірщинської «Я будувала барикаду» про Варшавське повстання. Варшави під кінець Варшавського повстання не було. І читаємо це нібито уже на дистанції, уміємо меморіалізувати таку дуже шляхетну, дуже безнадійну боротьбу, в якій вдалося зберегти в собі людське. Але якщо прочитати з погляду учасників повстання, тієї ж Свірщинської чи Мирона Бялошевського, постане зневіра, багато зневіри. А чи варто було починати боротися, якщо результати от такі? Дуже гіркі, дуже страшні тексти про найгірше, що може статися. Мало того, що в боротьбі втрачено все, а іще є сумнів у самій доцільності боротьби. Я читала, а потім роздивлялася навколо. Відбудована Варшава, яка зараз настільки безпечна і життєздатна, що вона стає порятунком уже для наших людей. І думала: може, за якісь вісімдесят років Маріуполь буде настільки відбудований, щоб рятувати когось, хто в біді?
Схожий ефект і з Аткінсон. Вона пише момент проживання війни. Війну, яку хтось прожив, хтось не пережив, хтось взагалі не може цей досвід усвідомити. І у нас такі історії виявилися раптом значно актуальнішим, ніж то було з оригіналом.
Забути про снобізм. Гм? Скажи, які це відчуття, коли в твоєму резюме Делілло, Башевіс-Зінгер, Зонтаг, а завірусився твій матюкливий котик із коміксу «Монстриця»?
«Як писали поети… нам пизда»? Я цього не очікувала, але мене це тішить. Ну бо фраза в оригіналі мемом не стала, якраз я змогла підібрати вдале смішне формулювання. До того ж поєднання абсолютно мімімішної мальовки і обсценної лексики працює на ефект несподіванки. Побоююся перекладати фентезі, але радію, коли воно когось тішить. І так, ти можеш перекладати нобелівських лауреатів, букерівських лауреатів, але стільки живої радості читачам, як та фраза про «писали поети…», жоден інший мій переклад не подарував, жоден.
А суто техніка? Комікси інакше перекладають, ніж проза?
Буває важко, якщо це старий комікс, як «Маус» Арта Шпіґельмана. Бабл жорстко вмальований в картинку, значить, перекладач обмежений у кількості знаків. Складно буває верстальнику насамперед, але про верстальників треба піклуватися, вони роблять нам красиво. На щастя, в українській немає артиклів, в англійській вони є; за рахунок відсутніх артиклів маємо трішки простору. В новіших коміксах зазвичай бабли лежать окремим шаром, їх можна посовати. Але зовсім складно, коли слова вмальовані в фон: графіті, оголошення, наприклад. Тут я переказую вітання «Вартовим» Алана Мура і Дейва Ґібонса, там такого багато і верстальник Денис Борисюк проробив титанічну роботу.
Актуальна твоя новинка — «Дім на краю» Майла Каннінгема. Дуже емоційна проза, може, навіть виснажлива. Як з такою працювати? Дистанціюватися? Ридати тихо? Що ти робиш?
Та ридаю. Заливаюся сльозами, клавіатури не бачу. Без жартів.
Ти ридаєш, відчуваючи емоцію героїв — це добре. Бо оригінал — це нібито драма, яку маєш зіграти засобами своєї мови так. І якщо відчуваєш цю емоцію і чітко розумієш, що треба передавати, аби враження від перекладу були наближені до вражень від оригіналу, буде легше.
«Дім на краю» приходить до читача тоді, коли починаєш усвідомлювати свою смертність — з різних причин, коли розумієш, що не всі дороги вільний обрати — з різних причин. І це звичайно б’є по нервах, герої потрапляють в ситуації, які пришвидшують усвідомлення їхньої смертності. У книжці — початок пандемії СНІДу, коли хворобу іще не лікують і не контролюють. А в нас — війна, що змушує зайвий раз замислитися: люди скінченні. Каннінгем мені естетично близький цим виміром космічного хорору. Є нескінченний всесвіт, є малесенький ти, ну так, ти закінчишся, але ти настільки маленький, що в перспективі світу взагалі не видно, чи ти є, чи тебе нема. Тому лишається тільки насолоджуватися якимось дрібними моментами. Герої в полі розсипають прах, поле цвіте, маленькі люди в сутінках ходять по цьому полю з цим прахом… Ми тут були. У нас є такі моменти близькості, довіри, вразливості. Не те, щоб у нас був великий вибір існувати якось інакше, але цього теж немало. В романі все закінчується дуже оптимістичною нотою, миттю перебування в колі своїх, в короткому моменті зустрічі.
Не пам’ятаю, чи плакала, але була розчулена.
Добре — відчувати емоцію героїв. А коли стає погано?
Погано стає тоді, коли герої тобі неприємні, не можеш відсторонитися і сприйняти процес як стилістичну вправу, натомість сидиш і злишся: «На що я трачу роки свого життя?». І присягаєшся: тепер я перекладаю тільки детективи і любовні романи, оскільки це ті жанри, де на хороших людей у фіналі роману точно очікує справедливість і щастя. Але щоразу порушую цю обіцянку. І перекладаю, наприклад, «Мауса. Сповідь уцілілого», в якому одна з чільних тез звучить так: ти можеш бути жертвою, але при цьому — неприємною людиною і ставати на бік системних утисків, уже чітко бачачи ці механізми.
Є книжки, які викликали під час роботи ризик і побоювання. Недавно закінчила переклад «Космополісу» Дона Делілло. І це текст, який мені не дуже близький. Мабуть, через те, що у мене нема пенсійного посвідчення. Роман побудований на тривожностях, які поділяють люди трошки іншого покоління, мені здається. Тривожності — вони щось типу вуглецевого датування, вони визначають вік і генерації, так мені здається. Текст же написаний про те, як наш світ пришвидшується, сплощується, як девальвується мова з проникненням цифрових технологій і математичних методів у фактуру нашого побуту. Герой — мультимільярдер, який відстежує курси валют, коливання цього фондового ринку, акції, тощо. А в кульмінації цього тексту автор підводить нас до досить очевидної думки: ми все одно існуємо в тілі. Ми — це наші суто фізичні досвіди і нас отож не можна редукувати до свідомості на чіпі чи диску. Але для мене це якісь такі очевидні речі, діджиталізація, за яку хвилюється автор, для мене це вже даність, я з цим живу все життя, а він спостерігав прихід цього в процесі. Але тоді зосереджуєшся, як текст зроблено, а не для чого його написано: для чого там відгомони «Улісса» Джойса, як Делілло переписує «Злочин і кару»? І так долаєш те побоювання.
А ми читаємо про себе?
Нам усім приємно отримати валідацію у вигляді «я існую». Це може бути зовнішнє, від твоїх друзів, коханих, навколишніх: ми визнаємо, що ти існуєш і ти легітимна. Але це може бути і від культурного артефакту теж. За це зокрема, люблю Баєт, за те, що впізнаю в її текстах себе. Вона пише про людей, які читають, і основна колізія в тому, як ми взаємодіємо з культурою, як змінюється наш підхід до культурних артефактів, як ми через це ростемо. Справжнє не те, що ми бачимо в дзеркалі, а те, що звідти дивиться на нас і читає нас.
Мене вабить те, що ми в книжках забули. Ти питаєш про виснажливість «Дому на краю» і я розумію, що ти забула фінальну сцену, вона максимально світла. А от є таке у нас всіх із «Зачарованою Десною» Довженка. Її зазвичай пам'ятають як дуже ідилічний спогад, бо воно щось про дитинство, і мало хто пам’ятає, який це страшний текст насправді. Десь напевно уже існує твір, складений з того, що ми забули в книжках.
Давай іще трішки поміркуємо про усвідомлення того, від чого відмовляєшся і усвідомлення того, де ти є. Ок? Ти не любиш публічного говоріння. Аж от натикаюся на оголошення: ти викладатимеш на літературних курсах для перекладачів. Уже готова йти в люди?
Я не дуже люблю викладати. При чому це не значить, що в мене погано виходить. Не найгірша викладачка, об'єктивно: я вмію розставити пуанти, розказати анекдоти якісь вчасно. Та бажання викладати ніколи не мала, не було такого, що поки всі мріяли вирости і стати єгиптологами і вулканологами, я марила бути викладачкою. Мені це лячно, в сенсі соціальної тривожності. Викладання — завжди складні баланси. Але зараз я добачаю в ньому цінність: інфраструктурні речі, де люди перетинаються, говорять про ремесло.
У нас же маленька перекладацька спільнота насправді. І тому варто спілкуватися з людьми, своїми нинішніми і майбутніми колегами, витворювати зв'язки. Ну бо це люди, які будуть слати смішні мемчики і обмінюватися гризотами протягом років наперед, люди, у яких можуть збігатися уявлення про прекрасне і про професію. І чия підтримка дасть змогу не з'їхати з глузду довше, ніж за інших обставин. Такий собі аванс в збереження себе. Круто відчувати себе до такого причетною, знайомитися з людьми, які даруватимуть мені читацьку радість протягом наступних років. А я зможу натомість казати: «Ого, які класні перекладачі, а я ж їх усіх отакусінькими з долоньку пам'ятаю».
Зауважила і тішуся тенденцією: у нас в переклад все частіше приходять не професійні філологи, а науковці, економісти, юристи…
Цю тенденцію я добре знаю. Мій тато — доктор фізико-математичних наук, а перекладає Чосера, Мелорі, Данте.
Ми з ним, можна сказати, поділили зони впливу. Я не перекладаю поезію, не вмію і не люблю. А його не цікавить більшість з того, з чим я працюю. Він працює з класикою і переважно римованою класикою. Римована поезія — завжди про тяглість. Батько вчився перекладати в Кочура, Кочур вчився в Зерова… І, по суті, він є останню генерацією, яке працює з римою, метром, формою в поетичних перекладах. Це традиція, яка відходить у всьому світі, і це дуже складно, усвідомлювати себе частиною традиції, яка зникає.
Я з іншого покоління, у нас вже не було відчуття цієї місійності. Просто люблю літературу, переклад як процес мені значно приємніший, ніж більшість інших професійних занять, в яких я можу себе проявити. Мені приємно перекладати. Я тішуся, що цю книжку буде приємно читати комусь іще. Ніяких екзистенційних вимірів і поколіннєвих травм, чиста радість від роботи.
Розмовляла Ганна Улюра
