Яких письменників-нобеліантів почитати українською мовою
Нобелівська премія з літератури попри все залишається тієї відзнакою, яка телепортує відомого автора відразу на сторінки підручників і у списки книжок для обов’язкового прочитання. Так визначають ті книжки, за якими про нас будуть складати враження наші далекі нащадки. Цьогорічною лауреаткою Нобелівської премії з літератури стала письменниця з Південної Кореї Хан Канг. Її найвідомійший роман — «Вегетаріанка» — розказує про дівчину, яка відмовляється від м’яса, бо їй треба від чогось відмовитися, а від батьків, які її пресують, та від чоловіка, який їй зраджує, вона піти не може. Тому відмовляється від м’яса. Потім — від їжі. Потрапляє до божевільні. Перетворюється на дерево… Що нобелівська премія уміє, так це знайомити читача з новими незвичними текстами і допомагає знаходити нових улюблених авторів. Про деяких з них, користуючись нагодою, пропонуємо згадати і при нагоді почитати свіженькі українські переклади визначних нобеліантів.
Джон Максвел Кутзее, «В очікуванні варварів»
Джон Максвел Кутзее — білий письменник із ПАР (він народився і виріс в англомовній родині африканерів в Кейптауні), який згодом переїхав до Австралії, прийняв громадянство цієї країни і позиціонує себе як австралійський письменник). Кутзее став нобелівським лауреатом у 2003 році, до головної літературної премії світу його привів роман «Безчестя», дуже складний психологічно і політично. Герой роману — білий професор англійської літератури в ПАР, країні, яка намагається подолати наслідки апартеїду і дати раду з геноцидною травмою. Його з ганьбою звільняють через сексуальні домагання, він переховується на фермі у доньки, яку ґвалтують чорні робітники; він вирішує нічого не робити, щоби відбілити свою репутацію, вона не подає заяву на злочинців, яких добре знає. Двоє білих вважають, що заслужили пережити ганьбу-переслідування в цій країні. Інші прози Кутзее аж ніяк не простіші з морально-етичного погляду.
Кутзее від початку кар’єри публікував нову книжку раз на три роки і досі тримається цього «графіка». Зараз йому 84 роки, минулого року вийшла книжка нових оповідань.
Недавно перекладений роман Кутзее «В очікуванні варварів» — його ранній твір, до-нобелівський, ще з 1980-х. Цей роман цікавий, зокрема, тим, що в ньому чітко видно альтер-его автора. Ясно що після «Безчестя» всі в тому професорі з ПАР почали бачити самого Кутзее, це не так (хоча їхні погляди на апартеїд збігаються). А от «В очікуванні варварів» є герой — Суддя, з яким Кутзее себе точно ідентифікує. Суддя — носій абсолютної істини, який говорить про обмеження свободи людини і груп людей, яких не уникнути, коли розбудовуєш цивілізацію.
Роман алегоричний, імен тут ні в кого нема, місцини ніяк не названі. Розказує нам історію голова магістрату міста, що розташоване на самому кордоні імперії. В імперії оголошено військовий стан і починається розгортання армії. Пішли чутки, що автохтони, чиї землі захопила імперії (саме їх тут звуть варварами), зібралися з силами і готові повернути собі своє. В місті катують і допитують тих «варварів», які їм трапилися. Магістрат спостерігає за покаліченою осліпленою дівчиною-варваркою і починає сумніватися в високій місії імперії з цивілізації дикунів.
Орхан Памук, «Химерність моїх думок»
Орхану Памуку зараз 72 роки, Нобелівку він отримав в 54 роки (першим серед турків), але і в таку відносно для літератури юному віці він мав статус живого класика турецької літератури, нині ж він — один із найпопулярніших прозаїків у світі. 13 млн проданих примірників понад 60-и мовами світу. Він пише про Стамбул, він обожнює кожний прояв цього міста, але не закриває очі на соціальні проблеми і історичні трагедії. Скажімо, в Туреччині Памука судили, адже він виступив з вимогою визнати геноцид вірмен, вчинений Османською імперією. Його герої: відвідують родичів в селі неподалік Стамбулу і дорогою поглиблюють родинні проблеми, які замовчувалися десятиліттями; потрапляють в полон до османів в 17 ст. і стають видатним науковцем, що приніс славу імперії; блукають вулицями міста, шукаючи дружину, яка чи то втекла чи то її викрали; шаленіють від популярної книжки, бо побачили в ній зашифровану давню таємницю; малюють книжкові мініатюри в Османській імперії 16 ст., тощо, тощо. Його проза складна і насичена. Памук не нехтує захопливими і стрункими сюжетами. Він засвідчує: складна література може бути цікавою. Поволі проза Памука стала панорамною, майже монументальною, на сторінках романів взаємодіють десятки героїв. Наче вся країна у всі часи — велика родина, де постійно тривають сварки, але родичі один одного продовжують терпіти і цінувати.
Роман «Химерність моїх думок» — роман із пізньої прози Памука. Він густо заселений і повільний. Мевлют продає бузу на вулицях Стамбулу. Він прийшов в місто із батьком ще 12-річним підлітком з південної Анатолії, до того Стамбул відправилися підкорювати його дядьки. Родина здавна торгує йогуртом і бузом (це таке автентичне просяне пиво). Ходить вулицями, закликає покупців, теревенить з іншими торговцями, нарікає на нову владу, вшановує давню, його залапують грабіжники і над ним насміхаються багатії. Так було у 19 столітті, так є і в 1990-х. Мавлют втік зі свого села, бо викрав дружину без благословення. Ще й переплутав сестер і одружився не з тою, з якою довго листувався. Але нічого, живуть і родять дітей. А підмінив сестер двоюрідний брат Мавлюта, тому ще треба буде про зраду дізнатися.
Жузе Сарамагу, «Бунт речей»
Говоримо: Жузе Сарамагу, чуємо: португальська література. Одного цього імені уже достатньо, щоби стати в ряд найвпливовіших культур ХХ століття. 1998 року він став Нобелівським лауреатом і інакше бути не могло. Але це при тому, що він почав регулярно писати і видаватися лише в 1970-х, доста пізно вирішивши нарешті стати письменником (до того був переважно редактором). І за двадцять плюс років сягнув вершин. Звучить як історія, яка має нас мотивувати не боятися починати нове життя в 50+? Хай так і буде. Йому таке пасуватиме. Всі твори Сарамагу — притчі й алегорії, за сюжетами, які він детально виписує завжди кроється якесь глобальне припущення, що розхитує нашу морально-етичну мапу.
Людство охопила епідемія, всі осліпли. Що далі? Як будуть влаштовані тепер соціальні інститути? Христос був людиною, умілим столяром зі своїми планами на найкраще життя. А якщо таке? Після землетрусу Піренеї відкололося від материка і тепер є островом, що дрейфує в океані. А от тут люди перестали вмирати, світ колапсує через мертві тіла, які продовжують жити. Це смерть взяла вихідний. Один редактор випадково сталить «не» в одній книжці з історії Лісабону і тепер, виявляється, його ніколи не захоплювали хрестоносці. Чим тепер є Португалія? Такі історія завжди мають подвійне дно.
Сарамагу полюблять гратися з ритмами і довжиною речень. І не любив ком та крапок. Читати його буває непросто. Але це сугестивна насолода: такі книжки затягують в себе.
Зовсім недавно перекладений «Бунт речей» — одна з перших прозових книжок Сарамагу, коли не те, щоби про Нобелівку, а й про успішну літературну кар’єру пізнього дебютанта не ішлося. Всього шість невеличких оповідань. Стілець червоного дерева стоїться в шанованому заможному будинку, красиві і зручні меблі — десятиліттями він гниє зсередини, заражений паразитами. Король, який боїться смерті, вимагає повної реконструкції кладовищ, вони мають бути обнесені високим парканами та ізольовані від живих. Людина застрягала у власному авто, яке, так здається, нині саме знає краще, куди і нащо йому їхати. Меблі розпадаються на частини, цілі ділянки міста зникають з чиєїсь монаршої волі або за власним бажанням. Цілі спільноти ідуть геть від міст в ліси і там живуть, чинячи спротив тотальній владі речей над людиною. Колекція чарівних химерних казок і за ними повідомлення: наш світ, який ми своїми руками змайстрували, достолиха ненадійний.
Маріо Варгас Льйоса, «Свято цапа»
Перуанець Маріо Варгас Льйоса отримав Нобелівську премії 2010 року, він належав до тієї літературної генерації Латинської Америки, яка не просто ввела свої літературні традиції в європейський контекст, а й зробили їх провідними. Латиноамериканський бум тривав пару десятиліть від 1960-х до початку 1990-х, тоді ж свою Нобелівку отримав колега Льйоси — Гарсія Маркес, власне, за роман «Сто років самотності» і за весь магічний реалізм авансом. В цей період латиноамериканського буму найпопулярнішим автором насправді був саме Льойса, його Нобелівка трішки запізнилася, либонь. А може його так трішки покарали: у Льйоса страх який гострий язик, дуже злобне почуття гумору, все, що він пише здається сатирою і стьобом, навіть коли таким не є. Він злий на весь світ і хоче, щоби світ про це знав, але надто вихований, аби просто лаятися. Геній пасивної агресії! Читати таке страх як цікаво. Два курсанти воєнної академії махлюють на екзамені і убивають на полігоні того, хто на них збирався донести. Цієї книжкою він вшанував заклад, в якому і сам учився. Центром маленького містечка є великий бордель. А історію цю нас розказує ледь не п’ятирічний малий. І нарешті — більшість його творів обмірковують диктатуру, про яку говорити прямо і вголос небезпечно, тому його злі жарти — самозахист.
«Свято цапа» оприлюднений 2001 року. Роман ґрунтується на реальній історичній події. І несподіваний для Льйоси, він дуже-дуже-дуже нечасто пише не про Перу. Тому в цій книжці він неочікуванно серйозний.
1961 року в Домініканській республіці убили диктатора Рафаеля Трухільйо. Відповідальність на себе взяв рух звільнення країни, що звався «14 червня», всіх причетних до змови стратили, врятувалося лише двоє з виконавців політичного убивства, згодом в Домінікані їх проголосили національними героями. Роман складається з двох перспектив, щоби подивитися на це убивство. Один раз нам про нього розказують безпосередньо травні 1961-го, вдруге — через тридцять п’ять років, коли сформувалося нове доросле покоління.
Уранія повертається в країну, з якої втекла в 1961-у, їм тоді було 14 років, зараз у жінки помирає батько, вона хоче простити і голова розказати родичам свою головну таємницю. Рафаель прокидається зранку і нього сьогодні має бути насичений день, керувати країною не так і просто, попри каральні загони під рукою (до одного з них належить батько Уранії). В припаркований машині сидять чоловіки, готові здійснити убивство… Люди навколо п’ють вино і дивляться, як світ летить шкереберть.
Тоні Моррісон, «Кохана»
Афроамериканка Тоні Моррісон писала напрочуд болісну прозу. Вона обмірковувала, як травма пережита батьками, відбивається на покоління дітей і онуків. Моррісон писала про чорні спільноти, які живуть з наслідками рабства. І ці болісні історії сповнені любові до людей, от правда, мало який автор ХХ століття іще не розучився любити людей, Моррісон це уміла перфектно.
Дівчинка, що її зґвалтував власний батько, божеволіє і марить, що одного ранку прокинулася з синіми-синіми очима, як у ляльки, котру вона собі давно хотіла. Дівчинку кривдить мати, сильно, нестерпно, лише за багато років вона збагне, що її рятували: того дня вона вдягла туфлі на підпорах і на неї поклав око господар, її б зґвалтували, аби не мати. Чоловіки розстрілюють жіночий монастир поблизу міста з назвою Рай, що його будували як втілену мрію міста-чорних-спільнот. Мати муштрує дитину, яка мусить перемогти на конкурсі краси для малечі. Юнак вирішує, що її тітка-контрабандистка зберігає скарби в мішку, з яким не розстається; там кістяк людини, котру вона вбила. Ох, які важкі всі історії. Ох, скільки є способів чинити один одному зло.
Тоні Моррісон стала лауреаткою Нобелівської премії в 1993 році, їй було 62 роки, вони десятки років викладала в університету і написала десяток книжок. Вона уже була визначною постаттю чорною культури, Нобелівка лише підтвердила її статус. У промові комітету відзначили два її головні романи — «Пісня Соломона» і «Кохана».
«Кохана» в назві — це ім’я, Беловед. Маргарет так звала свою маленьку донечку. Нині Маргарет – звільнена рабиня, вона втекла до вільного штату Огайо, живе в своєму будинку, працює на себе, виховує старших дітей, навіть закохується. Одного дня її візитує дівчина, каже, що вона — Кохана і поселяється в її домі. Маргарет нажахана і щаслива, вона розуміє, з чим потойбічним має справу, але не може відпустити свою дитину, знову її втрати. Маргарет втікала від господаря разом із дітьми, їх практично злапала міліція, щоби повернутися власнику. Маргарет вирішує на краще убити дітей, ніж їх будуть все життя катувати. І перерізає Коханій горло. Тепер її донька виросла і повернулася до неї.
Ганна Улюра
