Валерій Пузік: «Кожна моя книга для мене особлива – виокремити якусь одну не можу»

Валерій Пузік – український письменник, художник та режисер. Автор книг «З любов'ю — тато», «Бездомні пси», «Моноліт», «Я бачив його живим, мертвим і знову живим», «Шахта. Ранкове зведення», співавтор книги «Наші Котики. Бліндаж». Народився в селі Теліжинці на Хмельниччині.   

Як Ви стали на письменницький шлях?

Завжди хотів розповідати історії. З часом став записувати їх. На початках, ще коли навчався в школі, це були дуже короткі прозові тексти та вірші. Безліч зошитів та блокнотів у клітинку, більшість з яких я носив постійно з собою. Тож писав постійно, правда, мало кому показував ту писанину.

Наразі улюблена форма – оповідання, адже у ньому, на мою думку, найбільше поле для експериментів. Зараз пишу переважно есеї про російсько-українську війну.

Ще нарешті дописав повість для дітей, яку почав ще до повномасштабного вторгнення. Має назву "Чорні футболки. У пошуках Легенди Чорнослива". Це фентезі. Історія вийшла дивною, де ламаються звичні закони драматургії й в сюжеті немає остаточної відповіді: що, власне, сталося. Лише натяки. Головні герої – діти, які шукають таємничого чоловіка, що полює на нечисту силу. “У пошуках Легенди Чорнослива” – це перша книга циклу.

Мені подобаються дивні історії.

"Історії моїх творів часто перетинаються з моїм реальним життям", під час презентації книги «Наші котики. Бліндаж» в Одесі

Які прочитані книги вплинули на Ваш світогляд?

Вплинули не так книги, як історії, які розповідав наш сусід. Це містичні оповіді з життя села Теліжинці на Поділлі. Настільки приголомшливі, що я довго боявся вночі виходити на вулицю. Дядько Іван умів тримати в напрузі своїх слухачів.

Тільки уявіть…

Ніч. Село. У вікна заглядають відьми, Блуд живе у яру, в очереті співає Привид, білі коні з’являються опівночі біля тополь край села і так далі. Це були дійсно моторошні сюжети, де померлі жили поруч із живими.

Якщо ж про літературу, то це перш за все оповідання Трумена Капоте, Миколи Хвильового.

Камю, свого часу, дуже багато читав.

Далі: Джек Керуак, Чарльз Буковскі, Екзюпері.

Це питання, мабуть, більше про авторів ніж про книги.

"Деміан: Історія молодості Еміля Сінклера" Германа Гессе стоїть в цій системі координат окремо. Перечитував її безліч разів.

"Вірю в помилки, адже без них немає прогресу та зростання", на презентації книги «Делфі та чарівники» в Херсонській області

Якими своїми книгами Ви пишаєтеся?

Кожна книга для мене особлива і виокремити якусь одну не можу.

Всі вони частина одного цілого. Хоча, на перший погляд, лежать в різних площинах. Фентезі для дітей – одна, проза про російсько-українську війну – друга, містика – третя, сатира – четверта…

Усі тісно переплетено.

Часто мої персонажі переходять з тексту в текст, десь з'являються на хвильку в епізодах. Реальні люди можуть з’явитися, наприклад, у фентезі для дітей.

Які емоції Ви відчули щойно Ваша перша книга вийшла друком?

Ця історія вже закінчена, – якось так. Радість і сум одночасно.

Яка Ваша книга є Вашим відображенням на сьогодні?

“З любов'ю – тато!” і “Якщо потрібно буде помирати я тебе розбуджу. Херсонський нотатник” (вона наразі не опублікована).

Ще “Три медалі в шухляді” – це збірка поезій, що готується до друку у видавництві «АССА». Під обкладинкою цієї книги зібрані вірші останніх десяти років. Всі вони, так чи інакше, про війну.

Як часто Вам пишуть листи читачі? Що запам’яталося найбільше з таких листів?

Доволі часто. Зараз це приватні повідомлення у соціальних мережах. Хоча були колись листи. Я для газети, в якій публікував під псевдонімом свої новели та оповідання, якось написав історію про монаха, який зцілює людей. Новела від першої особи, ніби репортаж. Після публікації мені рік, якщо не більше, редакція переадресовувала листи, де читачі просили дати контакт монаха.

Де Ви черпаєте натхнення за нинішніх часів?

Натхнення немає. Це вигадали люди, щоб приховати свою лінь. Вірю лише в працю і шліфування ремесла. Вірю в помилки, адже без них немає прогресу та зростання. Коли чую від письменника щось про натхнення, це викликає іронічну посмішку.

Яке натхнення? Потрібно робити тут-і-зараз те, що тобі подобається, завтра може просто не бути.

Над якою книгою Ви працюєте зараз?

У мене є ідея зібрати під однією обкладинкою певну кількість вже написаних оповідок, де жах змінюється сміхом, детективний сюжет перетворюється на історію про психа, сатира на ковід, НЛО, жахи фронту. Робоча назва "Хаджидер". Загалом це літературний серіал-антологія, де кожен сюжет існує окремо від попереднього, а у самих історіях дуже мало відповідей. Деякі новели та оповідання експериментальні за формою та способом викладу. "Історія снів", наприклад, перша кіноповість, яку я написав, здається ще у 2009 році. Загалом на даному етапі мені цікаво скласти це все до купи. А як там буде далі – час покаже.

Якщо ж говорити саме про письмо: то дуже повільно, але все ж таки, просувається робота над третьою книгою циклу “Делфі та чарівники”. Враховуючи, що попередні дві писалися до повномасштабного вторгнення російських військ в Україну, важко сконцентруватися й продовжувати будувати світ без війни. Вона, розумієте, засіла в голові й цього вже не змінити. І пишучи продовження циклу, я постійно відсікаю те, що диктує наша реальність.

Зрештою цікаво самому, що станеться з циклом, якщо 2022 і 2023 роки накладуться на 2019 в якому, власне, проживають персонажі.

Яку б книгу Ви ніколи не написали?

Про “хороших росіян”.

Чи траплялося, що Ви жили життям своїх літературних героїв і сюжет подекуди перетинався з Вашим життям?

Коли як. Все залежить від тексту.

Коли ми працювали над вебсеріалом “Бліндаж”, в основі наших новел були реальні історії бійців ЗСУ. Тобто, все залежить від поставленої задачі.

Якщо це коротка проза останніх двох років – то так, сюжет перетинається з моїм життям (якщо це звісно можна назвати сюжетом), адже це більше документальне письмо, рефлексія, нотатки. В книзі “Якщо потрібно буде помирати я тебе розбуджу”, наприклад. Чому? Тому що, я писав про себе, свій підрозділ на Херсонщині, про людей, яких зустрічали ми, про світ, що оточував нас, загалом. Це спроба фіксації усього, що відбувалося навколо в січні-березні 2023 року. Три місяці життя в зоні бойових дій.

Якщо говорити про фентезі – ні. Я, звісно, можу взяти за героя когось реального і списати з нього образ. Але не більше. Свої історії я найчастіше поміщаю в реальне середовище. Як от у фентезі “Делфі та чарівники”. В першій книзі можна впізнати багато чого з життя Одеси. Зокрема, опинитися на локаціях, де розгортаються події книги.

Які б поради Ви дали початківцям-письменникам, щоб їхні твори ставали популярними серед читачів?

Писати. Більше нічого.

Текст Богдан Красавцев