Таїсія Наконечна: «Ніби глуха через хворобу дитина, не чую відповідей Бога на свої питання»
Таїсія Наконечна — поетка, перекладачка, пише художню прозу, волонтерить, громадська активістка,, видавчиня, кураторка. Щось я точно забула, у Таїсії є безліч соціальних ролей. Переклала з бельгійської поетичний збірник «Прісний сир з полином» Алена Ваклостера. Заснувала видавництво «Парасоля». Видала книжку прози «Побачити Париж». Написала кілька поетичних книжок: «Безріччя» і за кілька років — «Безріччя 2.0», «Життя під парасолею», «Солов’ї з Шаоліня». Цього року очікується вихід її нової поетичної збірки — «Керигма» (на днях Видавництво Старого Лева оголосило передпродаж). Цього ж таки року Таїсія бере участь у виборах до міської ради міста Гент. Цього ж року, як і до того, Таїсія продовжує вдало жонглювати своїми соціальними ролями. Про це ми з нею і поговорили одного ранку, коли Таїсія Наконечна дивом мала вільну годину — про чудеса соціальної еквілібристики, про внутрішню конкуренцію активістки і письменниці, а ще трішки про втому, якої, либонь, не уникнути при такому темпі життя та про те, що допомагає цю втому долати.
День Незалежності України в Генті ми відсвяткували виставкою українських ілюстраторів. Моя перша кураторська робота — і вона була вдалою. Захотілося зробити щось нове і класне: проєкт «Pictoric» має велику колекцію «Історії українців», там більше ста робіт ілюстраторів. Вони дозволяють використовувати свої роботи безплатно для популяризації української культури у всьому світі. Я повибирала звідти ілюстрації, які стосувалися дітей і досвіду дітей, зокрема, воєнного. Ми підключити місцевих українських діток, які живуть в Бельгії — тих, хто тут народилися, тих, які сюди приїхали за часів війни. Їхні малюнки доповнили професійні ілюстрації. А сама в цей час читала збірник Артура Дроня «Тут були ми»: знайшла там вірш «Діти» і зрозуміла, що він мусить звучати логлайном на виставці і пояснювати її сенси. Тема дітей і дитинства відгукується більшості людей. Навіть ті, хто своїх дітей не має, знають, як бути дитиною. Такий підхід діє на максимально широку аудиторію — завдяки універсальності теми. У міжкультурній комунікації ми наголошуємо на очевидних нібито речах: діти в Бельгії і діти в Україні — ті самі діти, ті самі почуття, та сама турбота і те саме уявлення про майбутнє; не має чужих дітей; наша боротьба — заради дітей, які уже народилися, яких може ніколи не бути, але вони мають мати шанс бути. Такі повідомлення чують.
Я живу в Генті з 2016 року. Відтоді активно почала збирати громаду, у 2017 у випадковій розмові розказувала єпископу (тоді ще єпископу) Борису Ґудзяку: нам в Генті треба своя церква. Церква прийшла, громада почала розбудовуватися. Ще раніше, з 2014 року в Бельгії активізувалася група українців з економічної імміграції, яка до того була дещо інертною, але Революція Гідності і війна на Сході змусили українців діяти та об’єднуватися. До 2014 року в Генті була весь час активна так звана «старша діаспора», яка почиланася ще з утікачів з УНР та їхніх асимільованих нащадків, але найактивніша її частина частина — українці з таборів ДіПі, які після Другої світової війни в Бельгію працювати на шахтах. Українська діаспора в Бельгії — частково франкомовна, частково говорить нідерландською, залежно від того, в якому регіоні були шахти. Бельгійська українська діаспора завжди була активна (проактивна, навіть так скажу), тут, наприклад, жив Омелян Коваль, член проводу ОУН, у Брюсселі бував Степан Бандера. До 2022 того діаспора була більш-менш усталеною спільнотою, де кожен мав свою функцію. Після повномасштабного нападу Росії тут в Бельгії так само все зруйнувалося — щодо соціальних структур всередині діаспори насамперед: все усталене перестало існувати, зараз складається щось нове. Побачимо.
Цієї осені балотуюся в міську рада міста Гент в блоку «Voor Gent» — «Заради/задля Генту», де об’єдналися вільні ліберали, соціал-демократи і, власне, незалежні кандидати, до яких я й належу. Чесно? Я досі здивована цим фактом. Скоріше шокована навіть. І трішки перелякана. Мені балотуватися запропонував особисто теперішні мер міста Гент, він член партії Open VLD — партії вільних лібералів і демократів. Ми спілкувалися з мером, звісно: в самий перший день вторгнення він оприлюднив допис про підтримку України, я запросила його на зібрання в нашій церкві, він прийшов. Почав активно допомагати нашій спільноті. Запрошення приєднатися мені до виборчих списків було неочікуваним, але це добра новина для громади, для її видимості у місті. А нас в Генті — офіційно більше двох тисяч.
Поетка, перекладачка, громадська активістка, авторка прози, кураторка, мати і дружина, видавчиня… Поетці потрібен простір та час, повтикати на небо кудись, подивитися на море, полежати зрештою на дивані подалі від людей. А громадська активістка мусить завдати це все — небо, море, людей — на плечі і побігти туди, де вона треба. Всі вони — активіста, поетка, кураторка, інші — живуть всередині моєї голови, штовхаються там, чергуються: одна виходить, друга заходить. Насправді це супер складно, я плачу свою ціну — в першу чергу якимись ментальними своїми проблемами. Існую весь час на межі константного вигоряння. Зараз навчилася з цим працювати, недавно вичитала, що люди можуть жити з депресією і непогано функціонувати. Функціональна депресія: коли варіанту іншого просто не маєш.
Мені допомагають в цьому християнські духовні практики. Я кожен день читаю Святе письмо, читаю уривок з Діяння Апостолів. Роздумую над ними, ніби така медитація. Рік тому мала вкрай поганий психологічний стан, тоді на сповіді священик порадив щиро почитати 5 послань Іванових. Наступного дня мала їхати у Франкфурт на книжковий ярмарок, дорогою читала ті Послання, поки працювала на ярмарку, а це дуже напружена робота — читала щодня. Зрештою стало потребою спілкування з Богом не через молитву, а через читання і роздумування. В своєму житті я прийшла до усвідомленої віри. Десь рік тому мала, як це модно зараз казати, інсайт. Донька хворіла на отит, вона тоді зовсім не чула. Я до неї кричу, а вона мене не чує. Я відповідаю на якесь її питання, а вона мене не чує. Вона питає. Я відповідаю, вона не чує і плаче. І в якийсь момент я усвідомлюю: в моїх стосунках з Богом я — така глуха через хворобу дитина, він відповідає мені, це ж я його не чую. В моїй новій книжці – поетичному збірнику «Керигма» — є вірші, в яких я уже бачу ті відповіді, які згодом. Мої вірші виявилися чутливішими за мене. Я тоді плекала духовну глухоту, плакала, що не чую відповідей, які мені давали — зокрема, й через вірші.
«Керигма» — буквально «блага вість». І назва книжки виникла, звісно, не випадково. Робоча її назва була «Записи побаченого»: ніби як апостоли бачили і писали про світ. Згодом я мала намір назвати книжку «Євангеліє від мене», довго трималася за цю назву, вона мені здавалася такою оригінальною. Але гортала давню поетичну антологію «Молоде вино» і зауважила в цій книжці вірш Катерини Калитко з такою ж назвою. Моя книжка певний час лишалася безіменною. Поки я в якомусь богословському тексті не побачила термін «керигма», зайшла в пошуковник пересвідчитися, чи правильно його зрозуміла. Так ось же воно! Це якраз воно! Додатково порадился зі священиком. Переді мною постала назва книжки.
У мене була важлива історія з однією з попередньою книжкою — з «Безріччям» і «Безріччям 2.0». Видала її в першій редакції у 2003 році, всі написані до того року вірші авторматично потрапили до неї. А через 15 років, у 2018-у з’явилася друга редакція, більш концептуальні, більш концентрована. Перші роки я писала дуже активно, була щільно включена в літературне середовища Чернівців, була оточена однодумцями, виступала на одній сцені з Андруховичем, перемагала на відомих конкурсах — вечірки, двіж, драйв. І втома від цього всього. А потім настав час, коли довелося вирішувати, чи повертаюся я в поетичний літературний процес, чи вхожу в цю річку в другий раз. Минуло чимало часу: ніби знову все наново з нуля починати, але ти уже старша і втомлена, а все ще ходиш в «молодих письменниках». Для початку треба було попрощатися з тими п’ятнадцяти роками в поезії, які я переросла. Перечитала написане, узагальнила теми, сформувала однорідний настроєвий патерн. Попрощалась і закрила певні теми, які важили для мене тодішньої.
Щодо «Керигми» механіка була уже зовсім інакшою. Ця книжка уже писала себе сама з самого початку. Ідея і концепція постали разом уже з першими моїми, скажу так, «богословськими» віршами. Вони власне писалися для «Керигми» ще до того, як вона почала так називатись. Кожна моя поетична збірка виникає як книжка, коли треба проститися і закрити якісь етап внутрішнього життя. Видихнути зараз, щоби зробити новий вдих потім.
Розмовляла Ганна Улюра
Фото: Таїсія Наконечна
