Оксана Весна: «Мене з юності тягнуло до чогось такого, чого не може бути, але у що хочеться вірити»
Оксана Весна – письменниця. Народилася у Львові в 1990 році у липні, а не навесні, як можна було б подумати через її псевдо. Весною Оксана стала на пам’ять про свою бабусю (татову маму), яка була радисткою під час Другої світової війни та мала позивний «Веснянко».
У 1997 році Оксана почала навчання у авторській школі Марії Чумарної, з часом ця школа виросла у гімназію «Тривіта», де Оксана й закінчила навчання у 2007 році, після чого вступила до Української академії друкарства, де навчалася редакторської майстерності.
Хоч і писала доволі активно ще зі шкільних років і навіть видала першу книгу («Які ж вони – янголи?»), під час навчання в академії Оксана зробила паузу в творчості: хотіла спочатку більше дізнатися про тексти та про те, як вони впливають на людину, краще розібратися в «хімії слів». Друга книга «Ліс на межі» побачила світ напередодні великого карантину в зв'язку з COVID-19. Зараз третя книга Оксани лежить «у шухляді», бо текст було написано за часів пандемії і він дещо втратив свою актуальність з початком повномасштабної війни. До речі, від лютого 2022 року Оксана подалася в активне волонтерство: маскувальні сітки, участь у проєкті «Трофейна» (розмальовані гільзи, осколки та інші «сувеніри» з фронту, які продаються за донати на користь ЗСУ), контакти з ГО «Львівський лицар»… і саме у волонтерському центрі з’явилася ідея поетичної збірки «Нерозстріляні вірші», яка вийшла друком у 2023 році до річниці (чи радше – роковин) повномасштабної війни. Незабаром світ побачить друга збірка авторки – «Сталеві крила».
Пані Оксано, розкажіть, будь ласка, чим Вас приваблюють світи фентезі та фантастики у літературі?
Мабуть, своєю казковістю, можливістю неможливого. Коли реальний світ відчувається занадто сірим або занадто жорстоким, магічні світи стають своєрідними прихистками. Комусь цікавіше читати про якісь події, що могли б відбутися насправді, а мене з юності тягнуло до чогось такого, чого не може бути, але у що хочеться вірити. Для мене фантастика – це мрія та водночас засторога про майбутнє, а фентезі – це просто мрія (щоправда, тут я не беру до уваги темне фентезі, бо воно значно менш мрійливе… зате може створити відчуття, що наша реальність ще цілком затишна, якщо порівняти з тим чи іншим дуже-дуже темним всесвітом). Однак хочу підкреслити: для мене фентезійний або фантастичний твір є вартісним у тому випадку, коли людина змінюється, перечитавши його. Коли у сюжет гармонійно вплітається проблема, актуальна для людства. Чарівна історія має сенс тоді, коли під нашаруванням чарів знаходиться щось загальнолюдське. Щось здатне вплинути на душу людини, яка читає історію. Для мене важливий баланс між відпочинком (задоволенням від тексту) та можливістю щось з цього тексту взяти. Звісно, чисто розважальна література має повне право на життя, просто конкретно для мене важливо, щоб історія була чимось більшим.
Скажіть, будь ласка, що для Вас найважливіше, коли Ви поринаєте у фантастичну письменницьку роботу?
Якщо задуматися, мабуть, найважливіше – постійно навчатися. Щиро кажучи, я дуже стараюся, щоб кожен мій твір був трішки кращим за попередній. Для цього потрібно самій тягнутися вгору… не знаю, чи мені вдається і наскільки цей ріст буде рівномірним, але я прагну саме до цього. Для мене найважливіше, щоб поточна робота була кращою, глибшою, майстернішою за попередню.
Які емоції у своїх читачах Ви хотіли б зробити яскравішими? Щоб вони не боялися показувати їх у житті.
Емоції – це зовсім не найважливіше, що я хочу дати своєму читачеві. Мені б хотілося давати прагнення до змін. Віру в те, що кожен з нас не є чимось постійним і сталим. Щодня ти можеш ставати трохи кращим або трохи гіршим, ніж був. З віком людина розуміє, що втрачає юність, здоров’я і сили. Поступово, непомітно, але це відбувається з усіма. Розбиваються мрії, зникають ілюзії, накопичуються важкі спогади та невдачі, а людина залишається з тим, на що вона сама себе перетворить. З тим, як вона ставиться до невдач, як переживає гіркий досвід, як переосмислює розбиті мрії… або наскільки майстерно їх склеює. Знаєте, зазвичай герої фентезі переживають деякі проблеми протягом своєї історії… події мають значення, але важливіший сам герой. Те, яким він був і яким став (чи стала). Я хочу, щоб мої читачі прагнули бути головними героями – кожен у своїй власній історії життя. Бути головним героєм важко і часто боляче, але саме подолання труднощів і самого себе робить пересічного персонажа героєм.
Серед Ваших книг – "Ліс на межі". Розкажіть, будь ласка, що Вас наштовхнуло на створення цієї книжки?
Ще до початку російсько-української війни я побачила в етері новин історію про дівчинку, яка на той час навчалася у дев’ятому класі. Три однокласниці загнали цю дівчинку до шкільної вбиральні, де намагалися змусити повіситися. Знаєте, у мене був абсолютно не згуртований клас. Ми часто конфліктували одне з одним, були дуже різними людьми, з різними цінностями, вподобаннями та проблемами. Зараз багато моїх колишніх однокласників та однокласниць не спілкуються між собою… але аж до такого в нас не доходило. Я вважала, що навчалася в проблемному (щодо дитячих взаємин) класі, але коли побачила той випуск новин, дуже захотіла зробити щось, щоб подібного було менше. Саме з цього бажання росте коріння лісової історії.
На Вашу думку, у чому полягає успіх книги у жанрі фентезі?
В ідеалі – комерційна складова + любов читачів та слід в історії літератури. Тобто, книжка добре продається, перекладається багатьма мовами, входить до класики світової літератури. Це успіх. З іншого боку, книжка може мати маленьке коло шанувальників, яке повільно-повільно росте, наче кола на воді. Це успіх. Книжка може вчасно потрапити до рук людині, якій вона дуже потрібна, може вплинути на чиєсь подальше життя. Зокрема – переконати, що варто жити далі. Навіть якщо така людина взагалі одна-єдина – це успіх.
Чи хотіли б Ви побачити фантастичну Україну? Поясніть, будь ласка, свою думку.
Я б хотіла побачити Україну щасливою. Сподіваюся, що це – наше майбутнє, а не щось зовсім з жанру фантастики. Хай казка залишається казкою, а в нас буде просто хороша реальність. Хоча… наукова фантастика про технічний прогрес і щасливе суспільство – цілком приваблива ідея.
Як Ви гадаєте, які можуть з'являтися складнощі під час написання творів, якщо говорити про фентезі?
Конкретно мені важко ставити останню крапку і відпускати свою історію туди, де я більше на неї не впливатиму. Ненавиджу писати закінчення рівно настільки ж, наскільки обожнюю писати початки. Якщо ж міркувати суто про жанрові труднощі, то це, мабуть, створення чогось реально нового. Легко написати «коктейль» за вже знайомими лекалами. Запроси до своєї казки ельфа, орка та вампіра, вигадай їм проблему та нехай дають собі ради… При цьому ти можеш написати хороший твір, цікавий, з глибоким підтекстом, але… створити абсолютно самобутній, новітній світ… вигадати таке, чого до тебе ще ніколи не було… власне, якщо така вигадка буде вдалою, добре продуманою і вписаною в хорошу історію, вона стане для автора квитком в історію літератури. Насправді створити щось нове – складно. Не всі доростуть до Джона Толкіна. Хоча, якщо задуматися, це не для всіх обов’язкове завдання. Деколи достатньо писати не геніально, а просто добре. Достатньо правильно складати класичні елементи в нову мозаїку та отримувати від цього задоволення. Достатньо любити своїх персонажів настільки, щоб вони «оживали» і викликали любов у читачів, просто відчуваючись живими.
Скажіть, будь ласка, якими книгами Ви надихаєтесь у своїй літературній діяльності?
Намагаюся дослухатися до порад пана Стівена Кінґа і читати багато. Щоправда, я більше орієнтуюся на відносно старі книжки. Читаю і сучасних авторів, але вчитися хочу в тих, кого перевірив час. Я вже згадувала пана Толкіна. Також люблю творчість Клайва Льюїса, Енн Маккефрі, Станіслава Лема, Отфріда Пройслера, Джозефа Ділейні, Роберта Сальваторе, а ще я люблю міфи народів світу, впевнена, що надихатимуся ними ще багато разів. Дуже поважаю Януша Корчака, це більше про дитячу літературу та ставлення до дітей, але ж я маю в процесі кілька проєктів для маленьких…
Серед українських авторів я ніжно люблю Василя Симоненка, Лесю Українку, Володимира Винниченка, Григорія Сковороду. Також я намагаюся вчитися у Івана Франка, точніше… скажу чесно: мабуть, я не настільки розумна, щоб вчитися в нього, але мене вражає, наскільки працьовитою була ця людина і я прагну бути хоча б трішечки такою ж. Серед сучасних українських письменників дуже люблю Дару Корній, але я намагаюся не надихатися книжками сучасників, щоб мимоволі не копіювати їх. З нещодавно прочитаного сподобався «Літопис сірого ордену» Павла Дерев’янка… а ще Фейсбук дуже наполегливо продавав мені книжку «Легенди та лате» (бачила її рекламу буквально ЩОДНЯ протягом цілого місяця. Здалася і купила. Зараз саме в процесі читання і мені дуже подобається. Вона така… водночас затишна і з ноткою мотивації (головна героїня розпочала власну справу і зрозуміло, що не могло все бути ідеально та одразу). Мені подобається, що автор пише про успіх, який приходить поступово, якого треба досягати й не здаватися через невдачі. Люблю такі штуки, якщо вони подаються не просто мотиваційними гаслами, а через приємну історію.
Над якою книгою Ви зараз працюєте?
У роботі видавництва зараз моя книжка для учнів молодших класів «Крихітні дракони». Збірка пізнавальних казок з вираженим карпатським настроєм, а також цими днями віддаю видавцеві збірку віршів про війну (в мене вже є одна «Нерозстріляні вірші», про перший рік війни, а оце буде друга). Це мої волонтерські видання – свій прибуток з них я віддаю на ЗСУ, значною мірою надихалася, перебуваючи у волонтерському центрі в бібліотеці ім. Р. Іваничука у Львові (до речі, долучайтеся до нашої «секти» свідків сітки, приходьте плести).
Зазвичай я так не роблю, але зараз у мене в процесі два твори, бо не змогла обрати, який писати першим. Поки тримаю темп, але подивимось, як воно піде. Ще не вигадала остаточні назви, але одна історія буде приквелом до «Лісу на межі». Події відбуватимуться в лісі, але це буде історія для дорослого читача, яку можна читати окремо від «Лісу на межі». Історії будуть пов’язані одним всесвітом та локацією, але з різними сюжетами. Не хочеться видавати сюжетних моментів, але… з’явилася у мене така думка: що, коли Час закоханий у Смерть? Адже все живе він віддає їй. Тільки не подумайте: все не так депресивно, щоб Смерть продовжувала існувати, потрібне Життя. Без світла немає тіні… Спробувати почитати початок можна тут.
Друга історія в процесі – про брата і сестру, які народилися та виросли у глухій холодній місцині, де люди поклоняються Темряві та Смерті, як володаркам усього. Потім дещо відбувається і сестра потрапляє в інше селище, з іншими звичаями. Бачить інше життя, розчаровується у віруваннях, прищеплених їй з дитинства і повертається з надією витягнути свого брата з рідних місцин. Знаєте, я намагаюся разом з персонажами дослідити, чи вдасться витягнути їх з деструктивного простору і чи зможуть вони переосмислити все, у що вірили раніше. На перший погляд, може здаватися, що обидві ідеї якість темні та депресивні, але насправді я хочу написати про життя крізь асфальт, про свічку в темряві, про людяність попри обставини… Спробувати почитати початок можна тут.
До речі, якщо хтось бажає ознайомитися з моєю творчістю, запрошую до блогу мого муза. Його звуть Ясь і він періодично публікує дещо з написаного у вільний доступ, щоб читачі спокушалися нашими вигадками.
Чи хотіли б Ви стати фантастичною героїнею у своїх творах? Чому?
Не думаю, що я б змогла пройти шляхи, якими проваджу моїх персонажів. Це велика несправедливість та (водночас) велика довіра від мене до них. Я вірю в них більше, ніж у себе.
Оксана Весна у Facebook
Інтервю’єри: Богдан Красавцев, Анна Слезіна
