«Конкістадори» Вуяра: як за 10 років зруйнувати імперію
Ерік Вуяр. Конкістадори / Переклала Світлана Орлова. Х.: Ранок; Фабула, 2019. 384 с.
1532 року Франсіско Пісарро (він був конкістадором, одним із героїв Доби великих географічних відкриттів, якщо з Європи глянути, і окупантом-завойовником, якщо позирнути з боку Латинської Америки), так от неоднозначно історична постать Франсіско Пісарро в першій половині ХVІ століття висадився на північному заході Перу. Тут, у місті Тумбус, п’ять років тому він почув історію про великого могутнього правителя високо в горах, який володіє тонами золота і срібла. Золото і срібло Пісарро зацікавили, а за тим запала в душу й імперія в горах. Його кузен Ернан Кортес заробив собі величезні статки і гучне ім’я героя, недавно завоювавши і розоривши Мексику. У такий спосіб, через байку, почуту Пісарро іспанці-завойовники дізналися про Імперію інків. Пісарро п’ять років збирав війська, щоби почати завоювання імперії і от повернувся на новий материк, сповнений рішучості.
Час був ідеальним: у інків точилася війна за престол між двома синами покійного імператора. Одного з братів Пісарро захопив в полон, вимагав викуп і отримав його (шалені якісь гроші), але все одно показово стратив претендента на престол. Посадив натомість на трон свого ставленика, заснував в долині величезне місто Лімба (і нині найбільше в Перу) і засів там, щасливий, назвавшись губернатором і керуючи звідтам країною. Помірковано, до речі, керував. Він не чинив надмірної жорстокості, якої прославилися конкістадори, але й ніжною фіалкою теж не був. По ходу винищував не лише місцевих, а й стратив своїх побратимів, яким теж хотілося шматок солодкого інкського пирога. За кілька років діти тих, кого він стратив, підготували заколот і убили горе-губернатора.
Франсіско був не так ласий до грошей, як шалено амбітний. Він хотів утвердити своє ім’я, та міг зробити це тільки на військовому поприщі. Він був позашлюбною дитиною: полковник інфантерії зробив дитину своїх покоївці. Коли почалося підкорення Імперії Інків, Пісарро було п’ятдесят чотири, треба був спадкоємець і годна спадщина. Тут в Перу він зробив дітей чотирьом інкським принцесам (ясна річ за добровільної згоди полонянок), але всі його сини померли. Грубі гроші Пісарро успадкувала донька, яка продовжила рід у своєрідний спосіб: вийшла заміж за рідного дядька. Гроші залишися в родині, яка Франсіско за свого ледь-ледь визнавала. Ну майже реалізована фантазія байстрюка-завойовника.
Ця історія так і проситься скластися в захопливий пригодницький роман. Скаіжть? Вона зрештою не раз ставала основою для таких творів (зверніть увагу на «Жінки моєї душі» Ісабель Альєнде, якщо буде така нагода). Пришла черга осмислити події 1530-х в Перу французу Еріку Вуяру. Він написав повільний пливкий роман про дуже двозначну постать часів Великих відкриттів і про одну з перших в історії людства геноцидних воєн, які чітко усвідомлювали свою мету — знищити цілий етнос та посісти його місце.
І коли говорю «повільний роман», то саме так воно і є: в романі Вуяру нема жодного діалогу, ми чуємо думки Пісарро, занурюємося в картинки з його спогадів, бачимо те, що він бачить продираючись цілісінький рік через ліс в гори до міста Тумбус, іще не знаючи, що воно вщент зруйноване, тощо, тощо. Вуяру повідомляє нам: у січні 1531 року Піссаро взяв з собою сто вісімдесят чоловіків і тридцять сім коней та рушив до Імперії Інків, за десть років він став володарем цієї країни. А далі автора цікавить не так сама історія завоювання, як те, що відбувається в голові у того, хто нищить і підкорює народи. (А ця тема очевидно Вуяру болить. Уже після «Конкістадорів» він у такий же спосіб написав роман про Гітлера і аншлюс Австрії, отримав за нього найпрестижнішу літературну премію Франції — Гонкургівську. Але спочатку були «Конкістадори», які зробили Вуяра помітною постаттю у французькій літературі).
Основний пафос роману при тому доста неочікуваний — втома. Ти знищив цілий світ, а залишився в історії портретом на грошовій банкноті. Як почувається людина, яка зруйнувала за десять років імперію, що існувала п’ять століть? Достобіса втомленою. Марш до іще не закладеного Лімба здається безкінечним. От в спогадах Піссаро тече час — безкінечно і непереривно, день за днем, тиждень за тижнем, між нами навіть абзаців нема; от так же поруч течуть ріки нового материку, в творі води — аби б не захлинутися, плюхає під ногшами, падає на голову; от просто тут ідуть колони виснажених хворих голодних чоловіків-найманців нищити корінних мешканців — так само безкінечним потоком загарбників, всі на одне лице. Аж раптом в двох реченнях ті потоки обриваються: мовляв, зупинилися в селищі, їли всю ніч їжу, яку їм підносили місцеві, брали їхніх жінок, на ранок перерізали всіх і пішли далі. Та зупинка часу і армії, щоби примножити біль і смерть на землі — не ексцес, а таки плин. Безкінечний потік жертв завойовників всіх часів — він у фокусі «Конкістадорів».
Цей настрій роману треба вхопити, бо інакше захопитися ним буде таки складно.
Трішки менше за воду в романі розп’ять і хрестів. Бог розп’ятий присутній навіть у снах завойовників. Пісарро почувається діячем не меншим, ніж Німрод. І коли він побачить зруйнований інками Тумбус, він оплаче його так, нібито знищену Ніневею. Нагадати? Німрод – один із синів Ноя, який вижив під час потопу (так, теж вода, теж марна спроба зупинити рух історії). Німрод заснував Вавилон і Ніневію, найбільше місто, центр цивілізації зруйнували під час громадянських війн в Ассирії. Тумбус знищений за подібних же обставин. Але уявіть собі картину світу, в якій ти — син Ноя, обраний закладати величні міста. Уявили? Роман закінчується смертю Пісарро, сцена написана пронизливо і дуже розумно. І в ній простає один момент, коли оцей самопризначений Німрод розуміє, що не змінив в загальній історії людства ані одного значущого фрагменту. Він згадає, як в дитинстві ходив одною стежкою, але згодом її перекрила колюча гілка; а він так і не наважився ту гілку зрізати, просто змінив маршрут. Пісарро програв силі і логіці зовнішнього світу — Богу, Історії, Призначення.
Просто знищив інків, буквально задушивши їхнього останнього правителя. Але гілочка? Як же гілочка?.. Ні, Вуяр — не саркастичний, він розгублений перед своїм героєм, перед його мотивами і вчинками. Автор передає свого Пісарро на суд того, хто вищий — Богу чи Історії. «В перший день Бог відділив світло від темряви і назвав його золотом, а темряву залізом. І в другому дні творення уже не стало потреби». В романі є два чіткі простори, які між собою мають зіткнутися – простір золота і простір заліза. І на початку було золото. Люди — Сини Сонця, які жили оточені золотом і не помічали його. Люди — конкістадори, які прагнули золота. Піссаро веде свою ватагу через ліси високо в гори в пошуках країни, сповненої благ. Не сорок років, лише десять. І земля обітована їм не дарована, вони її відібрали у інших. І бог їхніх — золотий тілець… Боюся, ми уже знаємо який вирок буде на тому суді для Пісарро.
Історія завоювання конкістадорами надається стати авантюрним романом. Та надається стати серйозним й висловлюванням про прощення і відплату. Роман Еріка Вуяра пише саме такий варіант, як в другому випадку. Знайти свого читача йому буде складніше, але шансів стати улюбленою книжкою для когось особливого — більший.
Ганна Улюра
