Галина Вдовиченко: ті, хто виріс на «Мишкових мишах», читатимуть «Тамдевін»
На цьогорічну премію Astrid Lindgren Memorial Awards номіновано трьох українських письменників, серед них авторка легендарних уже «36 і 6 котів» Галина Вдовиченко. Скористалася нагодою і поговорила з Галиною про книжки для дітей, які уже опанували навичку самостійного читання, про те, як книжки допомагають обговорювати складні теми з дітьми і осмислювати складні теми самостійно — дорослому читачу.
Ти — в списку на здобуття премії Астрід Ліндґрен, а тим часом на Франкфуртському ярмарку презентували німецький переклад «36 і 6 котів». Тебе із «Котами» слід привітати цієї осені?
Німецькомовних «Котів» вперше побачила саме у Франкфурті під час книжкового ярмарку, а уже наступного дня презентували «36 і 6 котів» на німецькому стенді. Видавництво «Mauke Verlag». Видавець Андре Шторр — неймовірна людина, великий друг України, його молоде видавництво (роки два-три, напевно) дуже зосереджене на перекладах з української мови. Вони видали книжки Олени Захарченко, Олени Стяжкіної, Володимира Вакуленка. Тепер там вийшли «36 і 6 котів».
Друга презентація була для мене шоком! На першій події поруч була перекладачка Каті Бруннер. Вона настільки вільно володіє українською, що я була певна: Каті має українське походження. А от на другій події Каті не було. І мені довелося спілкуватися з читачами німецькою. Я німецьку намагаюся щосили довести до нормального рівня. Але говорити на публіці! Видавець щось запитував, я відповідала, десь з хвилювання вставляла англійські слова. А потім читали: я українською, він німецькою. Мій чоловік потім сказав: «Все було добре, ти молодець». Але що міг іще сказати, він мене підтримує в усьому. Та був момент, коли Андре читав фрагмент, а хлопчик у першому ряду, який до того нудився, аж подався вперед. Це добрий знак.
На своїх українських презентаціях включаєшся в процес. Граєшся з дітьми. Репуєш з ними. Ти уже думала над тим, як надалі презентуватимеш книжки неукраїномовним малятам?
Коли ми з Андре разом презентували книжку-білінгву «Сова, яка хотіла стати жайворонком» (проілюстровану Христиною Лукащук) в молодшій школі для німецьких дітей, то читали так само по черзі: він німецькою, я українською. В залі були різні дітки, які приїхали в Німеччину або батьки їхні сюди емігрували. У них майже у кожного є, окрім німецької, своя рідна мова. «Сова» — книжка-картинка, там не так багато тексту. Але діти просили читати не німецькою, а більше українською. Я й читала далі, вони сиділи і так слухали, що просто дивовижно: нічого не розуміючи, взагалі нічого, вони просто слухали мелодію мови.
Тому маю запасний варіант, якщо зовсім у глухий кут зайду: «Діти, а послухайте-но, як звучить українська мова». І порівнювати мови теж буде цікаво. Імена у котів українською і німецькою звучать по-різному, можна буде відгадувати, або й пропонувати свої варіанти імен різними мовами. Гумор в іншій мові важко зрозуміти, якщо засміються, значить, переклад заходить. Ми, між іншим, з Каті разом підшукували варіанти тих котячих імен. З жодним своїм перекладачем я так ретельно не працювала. І коли потім бачу, як мій чоловік Йорґ читає книжку німецькою і сміється над чимсь, то розумію: переклад вдався.
«36 і 6 котів» — один із небагатьох дитячих бестселерів в Україні, в точному значенні цього слова. Ти з самого початку розуміла, що серія буде успішною?
Я взагалі не думала, що буде продовження. Якби я знала, що буде не одна книжка, а серія, то першу б книжку про котів назвала «36 і 6 котів-танцюристів» (в першій книжці все будується довкола танцю), а тоді уже були б «Коти-детективи», «Коти-компаньйони», «Коти-рятувальники»… Коти в кожній книжці проявляють різні свої таланти, але їхні характерні особливості сформувалися уже в першій книжці, далі — різні сюжети і різні пригоди. Уся котяча серія проілюстрована Наталкою Гайдою, з якою нам добре працюється у тандемі.
І от цієї осені має прийти з друкарні вже 28-й наклад першої книжки про котів, я уже не кажу про наступні книжки, вони теж виходять новими й новими накладами.
Усі свої книжки пишу з цікавості — дитячі насамперед, але й дорослі теж. Мені самій це цікаво, і не дає спокою якась ідея, історія, яка складається. Я її розказую і сподіваюся, що маленький читач її полюбить. Мій молодший читач — дитина, яка починає самостійно читати, входить у смак самостійного читання, коли її не треба примушувати. Читач від цього віку і аж до раннього тінейджерства, тобто десь так від 7 до11 років. Хоча є й молодші діти. А буває, підходять старші підлітки, юнаки 17 років і розказують, як люблять мої книжки. Точно не вгадаєш, коли і кого книжка зачепить.
Є книжки, які не відгукнулися читачам так, як ти на те сподівалася?
Книжка-картинка «Метелики перетворюються». Мені здавалося, у неї має бути інша доля, ширше коло читачів. Ця книжка допоможе, коли надходить час поговорити з дитиною про втрату. Я навіть пам’ятаю, коли вона виникла. Того дня ми з онуком гуляли, буквально кілька днів, як помер мій чоловік Сергій, ми йдемо з хлопчиком, навколо нас кружляє метелик і постійно сідає то на плече малому, то мені на плече. І я почала розказувати, як у деяких культурах вважається, що людина, яка пішла від нас, переживає перетворення, і що в деяких культурах символізує метелик.
З дітьми можна і треба обговорювати болючі серйозні теми.
У нас була зустріч з дітьми з Краматорська онлайн, зараз вони в евакуації всі, хто де. І один хлопчик розповів, що в нього помер котик. Почав: «Зі мною сталася така прикра історія…». І всі діти до нього приєдналися. Усі починали свою розповідь: «Зі мною сталася така прикра історія…» і розказували кожен про своє — хтось загубив свого песика, хтось залишив дома свого хом’ячка. Вони мали на увазі втрату свого дому, можливо втрату близької людини, я це розумію. Діти говорять про болюче, просто більш метафорично, ніж дорослі. І з ними варто говорити так само — непрямо. І ніколи не залишати після таких розмов дитину в сльозах, по всьому мають залишатися сподівання і надія.
«Метеликів» я робила з великою любов’ю, її чудово оформила Софія Рунова, але книжка не прозвучала. Наприкінці минулого року мала, щоправда, приємність: «Метелики» потрапили в перелік найбільш затребуваних книжок від Львівської обласної дитячої бібліотеці, «Барабука» назвала цю книжку «Книжкою-картинкою року». Але широкого читача вона не має. Та ми й досі продаємо перший наклад.
Читати про втрати, коли скорбота в Україні стає повсякденним досвідом, складно й дорослим. Та й аудиторія книжок-картинок — 4-5 років, чимало читачів цього віку зараз виїхали в країни. Може в цьому справа?
Цілком можливо. Але ми чимало важливого про нас можемо розказати саме у дитячих книжках. І українською мовою, і у перекладах.
На Франкфуртському книжковому ярмарку на одній із дискусій Володимир Єрмоленко сказав: українці демонструють світові своє мистецтво неможливого. Я тоді відразу подумала про дитячу літературу і про своїх котів.
Навіть коти в наших книжках доводять, що спроможні зробити неможливе. Неможливо потрапити такій банді котячій в маленьку квартиру до жінки, яка не любить тварин. А їм вдається. Десь хитрують, десь пускають в хід свої таланти, десь за рахунок зовнішньої допомоги. От перша книжка вся побудована на тому, що коти вміють подякувати людям, які зробили їм добро, подякувати тому, хто допоміг досягнути неможливого. В книжці вони не раз пересварилися, але коли справа була серйозна і треба було мобілізуватися, то збиралися гуртом і робили те, що здавалося нереальним. Це теж наше українське: ми вміємо сваритися, роздувати другорядне до катастроф, але коли настає небезпека, швидко збираємося і піднімаємося над дріб’язком.
Ми такі, такі ж у нас і коти: спроможні на неможливе.
У тебе є ще один хіт дитячий — «Містельфи», про міських ельфів у Львові. Чисте освічення місту. Ти не народилася у Львові, а сама вибрала його для любові? І от недавно я бачила оголошення. Ти написала свіжу «Книжечку-мандрівку» про Львів. Які були складності і приємності в цьому проєкті?
Коли надійшла пропозиція написати абетку про Львів, я завагалася: скільки класних письменників можуть написати про наше місто! Але потім оговталася: але ж я й сама так люблю Львів!
Тоді ж запропонували участь ще в одному проєкті: письменники пишуть есе про своє місце сили і читають його на радіо. А я раптом зрозуміла, що для мене таким місцем сили під час повномасштабної війни став Сихів. Їдеш звідси на певний час, а потім повертаюся - а оцей спальний район, який я не любила колись і була певна, що тимчасово там живу, на мене чекає. У мене з кожним його закутком пов’язаний якийсь особистий спогад — від високих до низьких регістрів, все мені дороге. І саме з боку Сихова щоразу в’їжджаю у Львів, коли повертаюся додому з-за кордону.
Для «Книжечки-мандрівочки» я швидко накидала пропозиції за абеткою, зазирнула, щоби не було повторів в інші книжки серії: книжку про Київ Іри Цілик, про Харків Жадана, про Суми Ірени Карпи. Там вже ціла серія книжок у такому форматі, що не відразу визначиш — для дітей чи для дорослих. З літерами «Щ», «И» особливих проблем не виникло, а от на літері «Я» трохи застрягла. Перше, що спало на думку — Янів. Дорослий читач відразу почує – Янівський концтабір. Дітям про такі речі треба теж говорити, але не закінчувати ж цим повідомленням книжку, та й хотіла такою трохи бешкетною ноткою закінчити. Тому вибрала — Ясниська, Ясниські озера. Це три таких озера на піщаному кар'єрі, про які постійно попереджають: купатися там заборонено. Там часто відбуваються якісь трагічні випадки, але львів’яни уперто їдуть відпочивати на Ясниські озера і лізуть у воду. У нашому характері – українців і львів’ян, зокрема — є таке поєднання двох рис: ми хочемо жити за правилами і щиро декларуємо, що житимемо за правилами, але за першої же нагоди ці правила порушуємо. Що таке справжнє дотримання правил я саме в Німеччині побачила.
Дитина чи дорослі читачі. Порахуємо? Твоя перша дитяча проза — «Мишкові миші» — вийшла в 2011-у. Тоді твоєму читачу було років шість. Скільки зараз йому років? Стало страшно? Але спитаю я таке: скільки з тих малят, які виросли на твоїх дитячих книжках знають тебе як авторку дорослої прози?
Мабуть це попереду. Тільки тепер нічого з моїх романів немає в книгарнях, наклади давно закінчилися. Чекаю, коли приїдуть з друкарні «Бора» і «Тамдевін», в середині червня «Видавництво Старого Лева» повідомило про перевидання цих романів, про те, що відправило їх у друкарню. Зараз довго доводиться чекати книжок з друку, особливо, коли знаєш, що їх у Харкові друкують, там складно. Коли перші «Пів яблука» (тоді писалися як «Пів’яблука”) вийшли 2008 року в «Нора-друк», то одними з найактивніших читачів були дівчата-підлітки і студентки. Мене це вразило, питала на зустрічах: вам справді цікаво читати про 45-річних жінок? Тепер мені цікаво, як ці романи сприйматиме інше читацьке покоління.
Я і сама інакше до них тепер ставлюся.
Коли я писала «Бору» і «Тамдевін», думала, що розповідаю про екологію середовища, про екологію стосунків, про внутрішню екологію кожного з нас, коли відчуваєш потребу навести з собою лад. Коли слід озирнутися, щоби побачити, з ким ти поруч і чи це є ті люди, з якими ти далі хочеш бути. А коли тепер перечитувала романи, готуючи їх до перевидання, то побачила: вони про дім. Зараз, коли багато думок, відчуттів пов'язано із нашим великим спільним домом, коли багато хто змушений був покинути свій дім, коли цілі міста зникають, помешкання руйнує війна, то у знайомих текстах відчитуєш інше. І тепер для мене ці романи — про пошук дому і про повернення додому. У «Тамдевіні» навіть вовченята змушені залишити свою домівку. Вони ростуть не у вовчій ямі, з якої все починалося, а під опікою людини, яка замінила їм батьків. Це науковець, етолог, він змушений був покинути свою львівську квартиру, бо у нього сталася різка зміна приватного життя. Тепер його прихисток – закинута гірська хата, а його оточення – молоді вовки. І йому судиться зустрітися з художницею, яка буквально тікає з дому, бо їй зараз там нестерпно. Я зрозуміла, що я написала роман про дім. Оце для мене стало відкриттям.
З дорослою прозою мені складно зараз. Пишу, пишу, але малими кроками. Повільно просуваюсь. Так важко іде. І трішки дивуюся, як мені вдавалося раніше писати роман за рік. Чогось бракує, якогось ресурсу чи стимулу. Чи самоорганізованості, бо весь час відволікаюсь на інше.
«Казки на листівках». Розкажи мені про цей проєкт.
Абсолютно ні на що не подібний досвід! В березні 2022-го я почала писати і виставляти в фб казки, щоби підтримати й розрадити дітей. Одночасно знайшлися з художницею Анастасією Пономарьовою, вона з Маріуполя. Це її ідея була — видати ці казки на листівках. І ми з нею об'єднали свої зусилля. Іноді первинною була її ілюстрація, іноді — моя історія. Анастасія малювала в тому ж стилі, в якому вона почала малювати, сидячи в підвалі і ховаючись від війни, коли дівчинка у сховищі поділилася з нею жовтуватим папером, і малювати не було чим, лише чорним і червоним фломастерами. Згодом «Карітас» підтримав проєкт і видав ще 15 тисяч таких листівок, їх роздавали біженцям, усім бажаючим. Потім з тими текстами ми зробили мультимедійний проєкт для дітей з вадами зору — щоби можна було читати «Казки» пальчиками і слухати історії, начитані голосом. Це була ідея і виконання «Ресурсного центру» Львівської Політехніки. Але окремої книжки у звичному форматі не існує. Хоча деякі історії з «Казок на листівках» перекладені іншими мовами і потрапили до різних збірок. Одна з них — «Хмарний пазл». Там діти силою своєї уяви склали над Україною захисний пазл і закрили небо від бомб і ракет. Цю листівку переклали англійською, її видали і проілюстрували в Латвії, й розіслали у 80 країн як різдвяну листівку в грудні 2023 року.
У мене є підозра, що мене номінували на премію Астрід Ліндґрен саме завдяки цій казці. Вона мене до цього привела. Мене ж номінувала Португалія, тамтешнє об’єднання письменників. Жоден мій текст в Португалії не виходив. Окрім цієї казки про безпечне небо над моїм домом.
Розмовляла Ганна Улюра
