Біографії кумирів, розказані з трепетом і пошаною
Важко не захоплюватися непересічними людьми. Служити кумиру — окрема насолода, відома лише відданим фанатам. Часом фанати пишуть біографії кумирів. І складаються виважені точні книжки, які ґрунтуються на цій насолоді — обожнювати людину за її працю. У читача таких книжок є одна посутня небезпека: і сам ризикує зафанатіти.
Едвард Вайт, «Дванадцять життів Альфреда Гічкока» (Лабораторія)
Тінь, яку відкидає крупне неголлівудське тіло Гічкока на заставці тб-антології «Альфред Гічкок представляє», глядачі всього світу впізнають так само миттєво, як в трьох сполучених колах зчитують тінь Мікі Мауса. Гічкок за життя зробив обриси свого тіла поп-культурним символом. Тим часом як інтелектуали-кінокритики з Франції, не покладаючи рук, робили з його фільмів витончену авангардну спокусу. І жодного в цьому протиріччя. Гічкок належить авангарду і поп-культурі — порівну. Британії і США — одночасно. Жаху і сентиментальності. Символізму і натуралізму. Його птахи страшні, бо символізують гнів божий і бомбардувальники над Лондоном, його птахи страшні, бо то дика природа, яка вийшла з-під контролю (як зрештою і годиться дикій природі). Гічкок, як і його фільми, залишає силу-силенну простору для потрактування, за таких умов кожен знайде щось своє в його стрічках, кожен знайде того Гічкока, якого буде любити. Едвард Вайт знайшов таких собі аж дванадцять. 12 іпостасей Гічкока, які обожнює його біограф. Гічкок-модник. Гічкок-товстун. Гічкок — жахливий колега, який краде ідеї інших. Гічкок — відданий сім’янин. Гічкок, який обожнює жінок і якого звинувачуються в домаганнях. Гічкок-християнин. Гічкок-п’яниця… До кольору до вибору. В книжці не аж так багато раніше не відомих фактів з біографії легендарного режисера, але вони зібрані у цікаву розповідь про протиріччя в цій біографії і цій особистості. Страшно і цікаво.
Войцех Орлінський, «ЛЕМ. Життя не з цієї землі» (Човен)
Навряд хтось не чув імені польського фантаста-футуролога Станіслава Лема і не прочитав бодай одної його книжки. Той же «Соляріс», скажімо. А от фактів його біографії широкий загал знає мало, хіба що: Лем народився і провів дитинство у Львові, про що написав ніжну книжку «Високий замок». То не дивина: Лем був закритою людиною і в його життя зайти сучасниками і нащадкам не так уже й легко. Мовляв, читайте мої книжки – там все про мене є. Войцех Орлінський взявся написати детальну, ну дуже деталізовану біографію Лема. І виглядає його робота як потужне детектив-розслідування. Він реконструює історію життя з доста скупих біографічних відомостей, нечастих інтерв’ю, спогадів сина Томаша про батька і, власне, з Лемових книжок. Біограф навіть розділи своєї праці називає за титлами Лемових найвідоміших книжок. Той же самий «Високий замок» стає фрагментами, з якого біограф «складає» історію про життя Лема у Львові, і виявляється: Лем і тій книжці багато про що промовчав, не було його дитинство ідилією, котра закінчилося вигнання з раю, даруйте, зі Львова. (Відомий «Едем» Лева, виявляється, теж про Львів). Але дитинство припало, нагадаю, на часи Другої Світової. Хлопець із «Високого замку» — патологічна самотня людина, він тримається батьківського дому і довгих прогулянок незалюдненими вулицями, ця молода людина живе в окупації, в трьох позмінних окупаціях. Лем, який поїхав до Кракова радикально міняється: від відлюдника, який сторожко реагує на кожного незнайомця в своєму житті, до центру будь-якої компанії. От у такий спосіб Орлінський нас поволі впускає в життя Лема: починає шукати по всіх його творах згадки про Львів, щоби зрозуміти, що ж там із Лемом сталося. І так з кожним етапом його життя.
Джеррі Гопкінс, Денні Шуґерман, «Звідси ніхто не вийде живим» (Фабула)
Ця книжка уже давно є культовою, вони вийшла ще 1980-го, відразу «вистерлила» і досі популярна. Перша біографія Джима Моррісона, написана менеджером групи Дорс Денні Шуґерманом, який починав як відданий фанат, що їздив за групою. Книжку писав насправді журналіст Джеррі Гопкінс, але Шуґерман приперчив її і надав вигляду такого собі житія-не-святих. В книжці три розділи, дуже чітка драматургія: геніальний юнак шукає, як реалізувати свої таланти; геніальний чоловік досягає слави; втомлений геній впадає в депресію, він не бачить, куди далі розвиватися. Позиція з якої нам будуть розказувати про життя і смерть Моррісона заявлена на перший же сторінці, чітко і без можливих різночитань. Я вважаю, що Джим Моррісон був богом. Він звісно що співав: всі ми боги, але сучасним богом був лише він сам, його доля залежала цілком від шляхів, які він сам перший і протоптав. Біографію Моррісона Шуґерман пише як історію свободи, людина здобуває собі свободу думати і діяти не як всі, навіть свободу добровільно померти. Назва книжки — цитата з пісні «П’ять до одного», з якою пов’язаний скандальний виступ Дорс: 1969 року на концерті в Маямі Моррісон, дуже п’яний, перервав виконання композиції, назвав публіку рабами і ідіотами та оголився. За таку поведінку він отримав звинувачення у підбурені до бунту та у непристойній поведінці, його арештували. Уже ж ясно, чого чекати від книжки, правда? На кожній її сторінці Моррісон чинить якесь божевілля, люто набухавшись.
С’юзан Нейпір, «Дивовижні світи Міядзакі» (ВСЛ)
Нейпір — професорка Техаського університету, докторка з японського мистецтва, вона займається професійною культурологічною критикою манги й аніме. Її книжка «Дивовижні світи» дуже детально і дуже ретельно досліджує творчість Хаяо Міядзакі — легендарного японського художника і режисера. Те, що цю книжку написала американка, видно з самого тексту: Нейпір часто відволікається від біографії і аналізу творчості Міядзакі, щоби проговорити додатково соціально дражливі теми: становище жінка, права дитини, екологічне право, тощо. А ще Нейпір знає: його книжку читатимуть ті, хто обожнює світи Міядзакі, але не факт, що знає достеменно культуру і техніки аніме. Вона уникає суто технічних питань і спеціальної мови, але подає розлогі екскурси з історії японського аніме. В результаті складається така собі біографія в контексті. Нейпір опрацювала нечисленні інтерв’ю Міядзакі і в них шукала ключів до його творчості, намагалася побачити його твори його ж очима. Втім, відомо, що в Японії є дуже чіткі кордони, які захищають приватне життя людини, то ж і авторка «Дивовижних світів» не намагається їх порушити. Ми мало почуємо невідомих фактів з життя митця, зате разом уважно переглянемо його фільми. Кожен розділ — окремий ретельно проаналізований фільм.
Родріго Гарсія, «Прощавайте, Габо і Мерседес» (Лабораторія)
Ця книжка просто не могла бути більш щемкою і ніжно. Це книжка-пошана і книжка-прощання. Родріго Гарсія — син Габрієля Гарсія Маркеса, відомого і шанованого колумбійського письменника. Родріго — теж письменник-сценарист, значно менш відомий за батька, але не менш талановитий, на правду, а ще справний режисер. Коли він пише невеличку книжку про Габо і Марсель, він явно виходить з кадру і сідає в режисерське крісло. Це його спосіб розказати історію, від якої інакше б боліло. Родріго розказує про останні дні і години життя Габрієля Гарсія Маркеса, письменник останні роки життя себе не усвідомлював, потребував опіки і, коли почалося запалення легень, лікарі попередили: жити залишилося лічені дні. Велика родина Маркесів збирається, щоби проститися з батьком і влаштувати похорон. І в ці дні Родріго згадує, як воно було рости під захистом такого батька, чим відрізнився образ відомого письменника-бунтівника від реальної людини, жити в одному будинку з яким було складно. І попрощавшись з Габо, Родріго Гарсія починає розповідь про жінку, яка була поруч із примхливим Нобіліантом, на якій трималася всі родина — про Мерседес, свою матір. Ця книжка — не просто спогади люблячого сина, який спромігся їх зафіксувати за кілька років після смерті батька. Родріго Гарсія дає дуже чітку і дуже видовищну, кінемотографічно видовищну перспективу життя Маркеса. Родріго все своє життя дистанціювався від слави батька і опіки матері, тепер він повернувся — до їхніх могил.
Володимир Єрмоленко, «Далекі близькі» (ВСЛ)
«Далекі, близькі» — збірник біографічних есе, в ньому знайшлося місце такий різним на перший погляд митцям як Руссо і Зонтаґ, Дерріда і Казанова, Флобер і Гофман, Жуль Мішле і Турньє, тощо. Всього 12 біографічних розвідок і відповідно 12 постатей. Вони рівновіддалені від нас, і так само дистанційовані один від одного, але ми живемо в світі, сформованому їхніми ідеями, а їхні роботи конкурують і взаємодіють одне з одним. Про цю уявну дистанцію, яка зближує і розводить ідеї, що оформлюються в певні життєві практики і міркує, пишучи біографії своїх кумирів, український філософ Володимир Єрмоленко. Свої історія Єрмоленко розказує так: подає якийсь факт біографії героя, а потім показує, як цей факт відгукнувся і трансформувався в його текстах, що пережила людина безпосередньо і чим це стало на письмі.
Бенджамін Мозер, «Зонтаґ. Життя і творчість» (Вид-во Анетти Антоненко)
За два роки після смерті від раку (з яким вона боролася добру половину свого дорослого життя) відомої критикині, публічної інтелектуалки, письменниці Сюзан Зонтаґ її партнерка фотографка Енн Лейбовіц оприлюднила альбом «Життя фотографа». В тому альбомі фото Сюзан чергувалися з іншими роботами: фото селебретіс, світлинами свого вагітного тіла, фото хворого батька. Портрети Зонтаґ фіксували стадії її хвороби та помирання. Сюзан на лікарняному ліжку, в передопераційній, під час хіміотерапії, в агонії, мертва. Ніхто не був готовий бачити такі інтимні світлини тієї жінки, яка зробила з себе і своєї роботи шоу. Мозер намагається розгадати, як Зонтаґ ще від дитинства маніпулювала своєю біографією, щоби її читач не дістався до найпотаємнішого і не уразив її туди. Він аналізує щоденники авторки, її листи, її виступи і твори, показує нам той імідж, котрого вона воліла, і ту картинку, яку вона приховувала. Така книжка могла би бути безжальною. Але Мозер обожнює ту, про яку пише. Книжка почнеться описом фото. Молода жінка і юна дівчина. В руках — великий вузол із речами, їхні обличчя втомлені й зажурені. Це фото — бекстейдж, у Лос-Анджелесі 1919-го знімають кіно про геноцид вірмен, що стався кілька років до того. Це кіно знімали як хроніку, мовляв, всі в кадрі — вірмени, уцілілі в геноциді. На фото — акторки масовки. Вони не вірменки, вони єврейки, їм ще доведеться уціліти в Шоа. На постановочному фото 1919-го — мама й бабуся Сюзен. Це історія про маски, які добровільно носимо і які приростають.
Фредерік Пажак, «Ван Гог. Іскріння» (Нора-Друк)
«Ван Гог. Іскріння» — не просто добре написана, а й добре намальована біографія знакового художника ХХ століття. Такі книжки називають графічним есе, це не комікс і не щедро ілюстрована біографія, це біографія, де малюнки коментують подію, яку описано. Виняткове задоволення! Автор «Іскріння» — Фредерік Пажак — французький і швейцарський графік-дизайнер-ілюстратор запустив серію книжок під назвою «Невизначений маніфест», де він писав і малював історії життя мистців, що справили на нього величезний вплив. Один із томів якраз і був присвячений Ван Гогу. В цій серії Пажака цікави люди, які добровільно ставали аутсайдерами в свій час і в своєму оточенні, щоби за кілька десятків років саме за їхніми працями визначали і їхній час, і їхнє оточення. Ван Гог все життя вважав себе невдахою: намагався стати арт-дилером, потім пастором, зрештою став художником, але нітився: він самоучка, не отримав мистецької освіти; переїхав з Голандії до Франції, знову і знову переживав нервові зриви, наклав на себе руки. В малюнках Пажак не намагається відтворити прийоми Ван Гога, але стилізує їх, віддає шану найвідомішим картинам автора, нібито розмовляє з ним у такий спосіб. І от так, відрізаному вуху Ван Гога на малюнках Пажака знайдеться місце. Сама ж біографія художника переказана дуже бережно. Ван Гог залишив по собі величезне листування, на нього й орієнтується Пажак, розказуючи історію геніального безумця. Він був просто художником, хотів лише малювати і все, — робить висновок Пажак, — у Ван Гога слід повчитися бути щасливим тим малим, що маєш. Навряд Ван Гог був аж такою щасливою людиною, іронія Пажака добре підсвітить його біографію.
