Андрій Бондар: "Поезія – це спосіб полегшити біль"

Андрій Бондар – український письменник, поет, публіцист, перекладач. Лауреат премії видавництва «Смолоскип» (1997). Одружений з письменницею Софією Андрухович. Дебютував поезіями 24 листопада 1993 року добіркою віршів у газеті «Подолянин» (Кам'янець-Подільський). Перша велика поетична публікація відбулася 1997 року в журналі «Сучасність». Народився у Кам'янець-Подільському. 

Пане Андрію, вітаємо! Розкажіть, будь ласка, про Ваші перші вірші. З чим Ви можете їх порівняти і чому?

Мої перші вірші були верлібрами в грубому зошиті. Всі вони були втрачені 1995 року за досить мутних обставин. Їх у мене, по суті, поцупили і не повернули. Не можу їх ні з чим порівняти, бо це мертвонароджені тексти, бо їх ніхто, крім мене, фактично не читав. 

Що стосується Ваших прозових творів... Як Ви усвідомили, що бажаєте писати прозу? 

З часом я усвідомив, що для письменника насправді неважливо, в якому роді літератури він працює. Епос, лірика і драма – взаємопроникні. Проза може бути поетичною і драматичною. Наприклад, есеїстика або оповідання з я-нарацією просто не бувають не ліричними, бо ви тут часто і оповідач, і свідок, і часто-густо ліричний герой. Приблизно те саме відбувається і з жанрами, які змішуються. Не тільки родами. Тому моменту, коли я усвідомив, що хочу писати прозу, не було. Я просто почав її писати. 

Також Ви – перекладач. Скажіть, будь ласка, робота над яким твором Вам найбільше запам'яталася? Поясніть, будь ласка, свою відповідь. 

Запам’яталася робота над важкими і вагомими книжками. Над «Лордом Джимом» і «Дзеркалом моря» Джозефа Конрада, над трьома книжками про Голокост Войцеха Тохмана. А з останніх перекладацьких потрясінь – звісно ж, «Українська трилогія» Юзефа Лободовського. Трагічна і стилістично вибаглива, вона показала загибель українства на Кубані, про яку забули самі кубанські козаки. Точніше, витіснили. «Українську трилогію» потрібно вивчати в українських школах, але вона занадто непричесана, правдива і жорстока, щоб на таке наважилися «піджаки» в Міносвіти.

Як Ви гадаєте, у чому полягають особливості сучасних українських читачів? Якщо ми говоримо про дорослу аудиторію. 

Сучасний український читач різний. Його головна особливість – це недовіра до тексту і надмірна любов до власного наївного сприйняття реальності. Він часто-густо не розуміє, що таке художня література та для чого і, головне, чому вона пишеться, не відокремлює правду від вигадки, сприймає все особисто, як спосіб його ошукати, піддурити чи образити. Це наслідок поганого виховання і ще гіршої освіти, де йому не пояснили азів. І ось такий непідготовлений, але зухвалий і сміливий, він строчить свої «відгуки споживача». З одного боку, це, звісно, добре, бо залишає надію, а з другого, все одно нікуди не дівається його зашореність і погана освіченість, з якою іноді і сперечатися смішно. «Що цим хотів сказати автор?» – це його головний гімн. Він постійно прислухається до автора і вимагає від нього чітких відповідей на головні питання саме його буття. Це більше схоже на судмедекспертизу, ніж на критику. Тоді як література існує в іншій конвенції, де свобода одного (автора) жодним чином не може регулюватися ззовні. Бо література, текст існують для того, щоби читач насамперед прислухався до себе. 

Серед Ваших творів є збірка малої прози "І тим, що в гробах". Розкажіть, будь ласка, які цікаві події відбувалися з Вами під час її створення?

«Гроби» – книжка, зібрана для розваги, але вона досить реалістична. Вона про різноманітні порізи – не травми, а саме порізи людського життя. Я її не писав як окрему книжку, як це було, приміром, з «Церебром» (2018), а зібрав. Це дуже принагідна книжка. Її могло не бути.

"У своєму оточенні я найбільше ціную толерантність, довіру, розум і доброту"

На Вашу думку, яке важливе значення має поезія у сучасній Україні? 

Поезія важлива, бо економна. Нею можна висловитися швидко, вона стоїть найближче до щирої емоції, не опосередкованої ні часом, ні досвідом. У моєму поколінні є першорядні лірики – Галина Крук, Сергій Жадан, Остап Сливинський, Дмитро Лазуткін, Катерина Калитко. Коли б мене запитала, хто з нині живих українських поетів здається №1 мені, я б без вагань назвав Галю Крук. З молодших маю надію на Артура Дроня й Оксану Осмоловську. Оксана досі навіть книжки своєї першої не надрукувала, але я точно знаю, що це і є, і буде сильна поетка з самобутнім нервом і голосом. До поезії люди тягнуться. До неї в людей найменше претензій і на неї найбільше сподівань. Ніби поезія здатна загоїти душу чи щось виправити в житті. Чи висловити якусь остаточну істину, яку можна буде видлубати на скрижалях. Насправді ж поезія – це спосіб полегшити біль. Дуже чітко видно, коли цей біль автентичний, а коли поезія – соцзмагання за найкращі вінграновські метафори, лінокостенківські афоризми чи бродський публіцистит. Останнього в нашій поезії, як на мене, забагато. 

Які українські та світові письменники — Ваші улюблені? Чим вони Вам подобаються? 

Я не маю улюблених письменників. Мені подобаються тексти того чи іншого автора, але я ніколи не сприймав письменника як якогось ідола чи дороговказ, чи панацею. Мені не потрібні табелі про ранги чи рейтинги для того, щоби щось у літературі полюбити. Я або вступаю в діалог з текстом, або не вступаю. З тими текстами, що мені відкриваються, співдіють зі мною – і я з ними, звісно ж, також. А не «тих».Тому потрібно, мабуть, говорити не про улюбленість, а про вплив. З класики української прози серед улюблених можу назвати Анатоля Свидницького, Михайла Коцюбинського, Юрія Косача, В. Домонтовича. Зі світової – Славоміра Мрожека, Вітольда Ґомбровича, Томаса Манна, Еліаса Канетті, Генрі Міллера, Ернста Юнґера, Луї-Фердинанда Селіна, В.-Ґ. Зебальда. Але це все не про любов.

Що Ви найбільше цінуєте у своєму оточенні? Чому? 

У своєму оточенні я найбільше ціную толерантність, довіру, розум і доброту.

Якою б Ви хотіли побачити українську літературу у майбутньому? 

Я б хотів бачити українську літературу в майбутньому. А питання «якою» – це вже футурологія. Мабуть, я б хотів її бачити водночас автентичною і відкритою до світу. Забагато хочу, вочевидь. 

Я читав Вашу книгу "Церебро". Мені дуже запам'яталася історія про Ахмад чай і, загалом, твори читаються легко. Розкажіть, чи буде продовження цієї книги і що надихає Вас писати такі актуальні замальовки з життя сучасної людини?

Я не знаю, наскільки та «замальовка з життя» була актуальною. Для мене, мабуть, так, бо написалася мені. Але чи буде це цікаво, чи легко читати комусь іншому, мене, чесно кажучи, давно перестало хвилювати. Так звані марґінальні або неважливі теми, побут, прості речі й емоції так званої «людини звичайної», земні, вуличні та квартирні сюжети – те, що мене хвилювало і заводило завжди. Бо я теж «людина звичайна», з плоті та крові, зі своїми приватними мухами в голові та помилками. Тому мене й цікавить людина з її недосконалостями, парадоксами та різноманітними травмами, ранами і сверблячками.

Інтерв'юери: Богдан Красавцев, Анна Слезіна