Аліса в країні жахів
«Виходячи з вітальні, я уявляла себе Алісою,
втомленою від падіння вниз,
вниз і вниз у кролячу нору»
Ось ми наближаємося до ятки з книжками, погляд пробігається обкладинками й зупиняється на одній. З неї до нас визирає поцятковане мільйоном веснянок обличчя. Дівчинка, що нагадує ляльку в фіолетово-жовтих кольорах. Здається, вона усміхається, але якось обережно, ледь-ледь. Торкаємося обкладинки, дивуючись її текстурності, розгортаємо й насолоджуємося цупким папером, зручним шрифтом, химерними ілюстраціями. Тішимося, що книга може бути не лише зібраними докупи сторінками з текстом, а справжнім мистецьким витвором, задоволення від якого отримуєш уже на етапі споглядання та першого дотику. Зрештою втамовуємо радість від фантастично виконаного видання й переходимо до тексту.
Мітч Каллін навіть не намагається приховати, яка історія надихнула його на написання «Країни припливів». Дитячі фантазії й вигаданий світ — Алісо, звичайно, ми тебе впізнали. Желіза-Роуз — так звати нашу героїню — просто не має іншого виходу, окрім як пірнути в кролячу нору. Там вона мусить ховатися від безнадійно темної реальності дорослих, до якої її тягнуть батьки-наркомани.
І пірнувши до нори, дитина знаходить там не морок, а сяйво — сяйво палаючих зірок і надвечірніх світляків, світ запахів, образів і фантазій, кожну дрібничку якого вона приймає з вдячністю. Тут розбитий автобус стає космічним кораблем, а голови ляльок — надійними подругами й завзятими співрозмовницями. Тут немає смутку й болю, немає грубості, бруду й страху, якими сповнене справжнє життя Желізи-Роуз.
І ми розриваємося між емоціями захвату від уяви героїні та жахом від її цілковитої психологічної ізоляції, яку вона намагається компенсувати будь-якими способами. Бо така відірваність від реальності балансує на межі з божевіллям, уникнути якого допоможуть хіба що кілька усвідомлених курсів психотерапії.
Це садистська казка, сюрреалізм якої випробовує наші нерви й перевіряє рівень тривожності. Межа жорстокого трилера й магічної оповіді тут неймовірно крихка, хоч і дуже гармонійна. Це ніби пісня, що стає криком про допомогу, ніби тихе суголосся порожнього поля, де під землею бурмочуть у вічному сні болотяні люди. Це країна припливів.
